загрузка...

«Не знаю, що тоді керувало нами, але страху не було, зовсім...». Калушанка про події Революції Гідності

Справжнє пекло кривавих подій розпочалося 20 лютого. Проте страху, пригадує калушанка, не було зовсім


«Не знаю, що тоді керувало нами, але страху не було, зовсім...». Калушанка про події Революції Гідності

Дата публікації: 2019.02.21 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

У соцмережі відеооператор Руслана Овсієнко згадала криваві події п’ятирічної давності Революції гідності. Калушанка розповідає, що 18 лютого 2014 року, не зважаючи на небезпеку тогочасних подій, твердо вирішила поїхати в Київ.

"Жінок в автобус не брали, адже уже з огляду на ті події, які відбулись у Києві, ставало моторошно і поступила команда жінок не брати – небезпечно… Але мене це не зупиняло. Я сказала, що доберусь сама, навіть якщо не візьмуть у автобус. Взяли! Ніхто не знав, що нас очікує, лише сам Господь".

Прибувши наступного дня до столиці, наче нічого не віщувало біди, місто перебувало у затишші, пише Руслана Овсієнко:

"19 лютого було зовсім не людно на Майдані. Таке собі затишшя... Носили бруківку, кололи дрова (навіть жінки), готували коктейлі Молотова, готували їсти, носили бутерброди по Майдані, подавали молоко та каву… і так цілу ніч".

Справжнє пекло кровавих подій розпочалося 20 лютого. Проте страху, пригадує калушанка, не було зовсім.

"Крики, стрілянина, поранені та вбиті... Та ще не вірилося, що це відбувається там, на вулиці Інститутській, у самому серці Києва, у мирний час... Бігли, летіти стрімголов туди. Де здавалося все завершиться, там почнеться все з початку… А там… За мостом було все по-іншому... не чутно голосів зі сцени, лише вистріли і крики: «Лікаря, лікаря. Допомогу…» Всі бігли вперед... Назустріч уже несли поранених та мертвих хлопців, молодих хлопців... Господи, ДІТИ!... Не знаю, що тоді керувало нами, але страху не було, зовсім...Багато людей стояло біля готелю "Україна". Так, там було більш спокійніше, ніж навпроти... Але тоді ми не думали про це...".

За словами Руслани Овсієнко, шкодує вона лише за тим, що не змогла попасти до барикад з мішками, за якими сиділи беркутівці. В цьому їй перешкодив один невідомий чоловік.

"Шкодую лише про одне, що мені не дав якийсь чоловік побігти туди – далі до барикад з мішками, за якими засіли ті, що стріляли прицільно, хижо і безсердечно дивлячись у вічі кожного, хто був там, на Інститутській неозброєний, беззахисний… Не знаю, хто цей чоловік, лише знаю, що Хмельницька сотня… А може так і мало бути…".

Події п’ятирічної давності перевернули життя калушанки, адже вона ніколи не думала, що коли-небудь стане очевидцем настільки трагічних подій. Проте пригадує, що була дружня згуртованість між незнайомими людьми із різних куточків України:

"Чесно, спочатку хотілося кричати…бігти якнайдалі, щоб не бачити кров… Щоб не бачити, як безпорадні люди падають, немов скошені косою. Там було нестрашно… Але страшно уявити, що ти маєш сина і можеш в одну мить залишитись без кровинки…. Крики людей і постріли… Дивишся навколо – і бачиш, як незнайомі один одному люди зі Сходу і Заходу гуртуються, намагаються врятувати і захистити поранених, що корчаться на землі від болю, а дехто уже…".

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
 

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: