загрузка...

“Прикарпатському соловейку” Михайлу Сливоцькому з Калуша сьогодні — 75

Співак розповідав, що пісні — наче люди, у кожної своя доля


“Прикарпатському соловейку” Михайлу Сливоцькому з Калуша сьогодні — 75

Дата публікації: 2019.10.01 | Коментарів: 0 | Переглядів: 0

Кумирові не одного покоління українців з дуже рідкісним солов’їним голосом — унікальним ультраліричним контртенором — 1 жовтня сповнюється 75.

Шанувальники української пісні знають і люблять співака як ”прикарпатського соловейка”. Цим ім’ям нагородили Михайла Сливоцького ще наприкінці шістдесятих років, коли після навчання в Коломийському педагогічному училищі та служби в армії став студентом Івано–Франківського педінституту і вийшов на велику сцену, на телеекрани та в радіоефір, згадує в соцмережі журналіст Михайло Маслій:

"Його високий ліричний чистий, дзвінкий та щирий тенор приємно полонить молодь і людей літніх. Бо ліризм Михайлового голосу ніби напоєний цілющою водою гірських потічків, виплеканий материнськими руками".

Може, й тому, завдячуючи неньці, має Михайло в своєму репертуарі чимало пісень про найдорожчу на землі людину: ”Чорнобривці”, ”На калині мене Мати колихала”, ”Матусенька”, ”Пісня про Матір”. Журналіст зауважує:

"Коли вслухаєшся в його голос, здається, до тебе промовляє сама душа співака — чиста і схвильована, ніжна і замріяна, вразлива і щемка до радості й болю людського. Пісні в його виконанні повсюдно сприймаються не тільки як такі, що несуть у собі дивовижний талант, чарівний художній світ, але насамперед як такі, що дивовижно позначені глибинною духовністю і велелюдською силою".

Він співав на всіх материках планети, крім Антарктиди, навіть в Австралії та Африці є записи його пісень. Був першим виконавцем багатьох творів, народжених на слова і музику прикарпатських піснетворців: поетів Степана Пушика і Романа Юзви, композиторів Богдана Юрківа, Василя Їжака, Богдана Шиптура, Василя Якуб’яка. Михайло Сливоцький розповідав:

"Не думав, що стану співаком, що співатиму в усіх куточках Карпат і Прикарпаття, у Львові та Києві, Душанбе, Вітебську, а потім — у Румунії, Болгарії, Фінляндії, Конго, Японії, а недавно і в США, зокрема в концертній залі ООН, в Арров–Парку (культурному центрі, створеному на кошти російської, української, білоруської, польської прогресивної еміграції в США — в містечку Монро, поблизу Нью–Йорка), біля пам’ятників Тарасові Шевченку, Олександрові Пушкіну, Янці Купалі".

Михайло Сливоцький упевнений, що людина народжується з піснею, з нею й живе:

"Дід Іван по Батьковій лінії був співаком від Бога. Не раз казали: коли він заспівав в одному кінці Калуша, його голос було чути аж на другому кінці міста. Передав він той диво–талант моєму Батькові, який виділявся в церковному хорі. Недарма кажуть: пісня допомагає жити. У цьому я переконався на своїй долі".

Народилися тривожного 1944 року 1 жовтня у прикарпатському місті Калуші двійнята: Михайло та сестричка Мирося, згадував співак:

"Мати співала, колихаючи нас на руках, — тож співанки увійшли в життя з материнським молоком. А вже скоро й ми самі залюбки виводили кучерявими голосочками у батьківській оселі у дивом збереженій сільській місцині Калуша: ”Ой що то за соколи, котрі не літають, ой що то за легіні, котрі не співають!” А біля нас, менших, щебетали мої старші сестрички Марійка та Іванка".

Михайло Сливоцький у інтерв'ю зауважував, що рідний Калуш колись не називали містом хіміків, адже споконвіків був пісенним містом:

"Нині несправедливо забувають це, пишуть: ”пісенна Коломия”, ”пісенний Косів”, лиш не пісенний Калуш. Хоч там багато людей любили і люблять спів. У Калуші мешкала родина Франків, там часто бував сам Іван Якович. І не тільки в моїй родині співали й співають пісні на слова Франка та інших поетів, народні співанки.
Так, я виростав у пісні. І найперше з пісні народної, яку співала над нашою колискою Мати Анастасія, яка зберегла у своїй пам’яті безліч скарбів. Мій Батько замолоду теж мав прекрасний голос. І жили вони як одна душа: Батько — добрий муляр, а Мати — швачка. І нам передали як найбільший скарб — пісню. Але не будь–яку, а ту, що має добрі крила — слова і мелодію".

Співак розповідав, що пісні — наче люди, у кожної своя доля:

"До прикладу: ”Чом, чом земле моя”, слова якої написала моя землячка з Калуша (село Кропивняк уже увійшло в міську межу) Костянтина Малицька. Її пісенний текст поклав на музику станіславський композитор Денис Січинський, який, на превеликий жаль, помер ще 1908 року в злиднях. Чимало його пісень забулося, декотрі живуть. Був у забутті й твір про рідну землю, проте Дмитро Гнатюк підняв його до наших сердець". 

У тексті використані світлини Михайла Маслія та з сімейного аріхву Михайла Сливоцького

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
 

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: