Ілюстрація. За рішенням суду буквально випливає, що впродовж більше восьми місяців калушанин не був інвалідом 23 грудня минулого року Калуський міськрайонний суд відмовив у задоволенні позову калушанина Олега Шинкаря до Івано-Франківського обласного бюро медико-соціальної експертизи та управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування в Івано-Франківській області щодо визнання його права на продовження інвалідності з дати її припинення. Відповідно, за досить великий період – понад вісім місяців — калушанин не отримає жодних виплат: ні пенсії за інвалідністю, ні коштів від Фонду соціального страхування, інформують "Вікна".
Олег Шинкар та Калуська міськрайонна громадська організація потерпілих на виробництві та членів їх сімей, за словами її голови Михайла Костельного, вважають таке рішення суду абсурдним та несправедливим щодо особи з інвалідністю. Адже за рішенням суду буквально випливає, що впродовж більше восьми місяців калушанин не був інвалідом, хоча де-факто він ним є і фізичне каліцтво, яке стало наслідком виробничої травми, в цей період нікуди не зникло.
Через відсутність коштів на сплату судового збору та оплату юридичної допомоги калушанин та громадська організація звернулися до всіх небайдужих правників із проханням допомоги інваліду оскаржити незаконне, на їхнє переконання, рішення суду.
Олегу Шинкару вперше встановили інвалідність третьої групи 27 років тому, на початку 1993 року, після того, як він у 1992 році отримав травму на виробництві: внаслідок нещасного випадку йому відірвало великий палець правої руки. Незважаючи на необоротне порушення здоров’я та обмеження життєдіяльності групу інвалідності та відсоток непрацездатності, йому встановили не довічно, а лише на рік. Відтоді він раз на один-три роки має отримувати висновок медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) для продовження групи інвалідності.
У позовній заяві Олега Шинкара йдеться:
«Мені щоразу, кожного переогляду необхідно було доводити представникам обласного бюро медико-соціальної експертизи причини переогляду, а вони, в свою чергу, щоразу підтверджували мою меншовартість та неповноцінність довідками, що ображало мою людську гідність та достоїнство. Адже маючи стійкі та незворотні зміни фізичного стану здоров’я та організму, мені кожен рік необхідно було встигнути вчасно пройти переогляд для продовження документального підтвердження стійкої втрати працездатності. В кінці 2018 року у зв’язку з важким матеріальним становищем, необхідністю догляду за неповнолітніми дітьми та перестарілими батьками, я пропустив термін звернення до МСЕК. Адже для того, щоб звернутися до МСЕК для продовження групи інвалідності необхідно пройти огляд усіх лікарів та лікарсько-консультативну комісію. Процес є тривалим і не залежить від інваліда. Термін дії попереднього огляду МСЕК в мене закінчився 1 листопада 2018 року. На наступному переогляді групу інвалідності та стійку втрату працездатності мені встановили з 10 липня 2019 року (вже довічно, без переогляду). Виник розрив у вісім місяців і 10 днів. Причини пропуску терміну переогляду мною були наведені голої комісії. Про факт хвороби є записи у медичній картці, але на це ніхто не звернув уваги. Законодавством не визначено необхідність інваліду доводити причини невчасного переогляду, навіть якщо пропуск термінів виник з його вини, адже ознаки моєї інвалідності є очевидними та такими, що не потребують якого додаткового доказування».
У своєму позові калушанин посилався на пункт 6 с. 47 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування», де зазначено, що строк проведення страхових виплат продовжується з дня їх припинення і до часу, встановленого при наступному огляді МСЕК або ЛКК, незалежно від часу звернення потерпілого або заінтересованих осіб до Фонду. Проте обласне управління Фонду соціального страхування у відповіді на звернення інваліда щодо виправлення колізії посилалася на норми постанови уряду від 2009 року (яка нібито перекреслює норми Закону, до речі від 2014 року) — Положенням про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності. Калушанин у своїй позовній заяві зазначає.
«Оскільки закони мають вищу юридичну силу, ніж будь-які постанови через громадську організацію потерпілих на виробництві та членів їхніх сімей я звернувся з заявою до Виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України. На це звернення від 25 вересня 2019 року Фонд надав відповідь, якою мене звинуватили в невчасних переоглядах, неявках на ЛКК та інших гріхах. Чиновники явно забули, що Фонд створений для потерпілих, а не потерпілі-інваліди — для Фонду».
Однак суд, виносячи рішення посилався на Постанову уряду від 2009 року (Положення про медико-соціальну експертизу), Постанову правління Фонду соціального страхування України від 2018 року (порядок призначення, перерахування та проведення страхових виплат), Наказ Міністерства охорони здоров’я від 2011 року (Інструкція про порядок встановлення груп інвалідності) тощо. А з приводу норми Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» у рішенні суду зазначено, що «сума страхових виплат за минулий час виплачується за умови підтвердження МСЕК втрати працездатності та причинного зв’язку між настанням непрацездатності та ушкодженням здоров’я». Загалом, як вказано у рішенні, суд у медичних питаннях покладається на фахівців-медиків та лише перевіряє законність процедури проходження медико-соціальної експертизи.
Схоже, у даному випадку, процедури, регламенти й інструкції перемогли просту логіку: якщо людина є інвалідом та отримала каліцтво на виробництві, причому непоправне, то де факто вона залишається інвалідом, який має отримувати підтримку від держави. Проте, МСЕК, Фонд соціального страхування і, врешті-решт, суд, очевидно, вважають інакше. Немає папірця — а, отже, немає ні інвалідності, ні виплат.