Футболіст із Калуша, який мав усі шанси бути у "Шахтарі", воює у складі "Правого сектора"

Володимир Сениця вважається одним з найбільш талановитих футболістів свого покоління, грав у збірній з Циганковим і Довбиком та був кандидатом на роль ключового захисника Карпат. Принаймні, фізичні дані та вольовий характер були аргументом на користь класного футбольного майбутнього цього хлопця.

Натомість, життєвий шлях Сениці видався доволі незвичним: після дебюту в УПЛ він опинився у третьому польському дивізіоні. Нещодавно йому виповнилося лише 25, та він вже неодноразово замислювався про завершення кар’єри, а у березні став одним із тих, хто захищає Україну зі зброєю у руках у лавах Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор".

— Володимире, 26 квітня ви святкували день народження. Чим запам’яталася ця подія?

– Абсолютно буденний день. Відрізняло від інших його тільки те, що зранку командир привітав мене від імені всієї роти. А також те, що ми усі з’їли по шматку торта – попри екстремальні умови, вдалося знайти щось солодке.

— Де вас застала війна?

— 24 лютого я перебував у Києві у складі делегації дунаєвецького "Епіцентру" — о 2-й ночі ми вилетіли в Туреччину на збори. Коли приземлилися, то телефон розривався: пропущені дзвінки, повідомлення… Рідні та друзі запитували, чи з нами все гаразд. Я не розумів, що відбувається.

— Про підготовку до сезону на турецьких зборах мова, звичайно, вже не йшла?

— Ми приїхали у готель, поселилися. Тоді тренер Сергій Нагорняк зібрав нас на нараду і сказав, що він не хоче залишатися в іншій країні, коли вдома така ситуація. Більшість хлопців не планували повертатися в Україну. Я підійшов до Сергія Миколайовича, сказав, що хочу повернутися додому і запитав чи мене зможуть відпустити. Нагорняк запевнив, що жодних проблем не виникне. І додав, що ми повертатимемося разом.

— Коли ви прибули в Україну?

— Здається, 3 березня. Спершу добралися в Будапешт, а звідти вже додому.

— Хто ще повернувся, окрім вас та Нагорняка?

— Увесь тренерський та медичний штаби. А також кілька футболістів.

— У який момент ви зрозуміли, що ситуація в Україні дуже серйозна і вкрай критична?

— Попередній місяць зборів "Епіцентр" проводив у Києві. З кожним днем напруга ставала все більшою: закордонні посли виїжджали з України, у пресі постійно писали про ймовірний напад. Також долітала інформація про "4-ту ночі" від російських ЗМІ. Починаючи з 20 лютого, щоночі чекав, поки на годиннику не проб’є 04:00. Тільки після цього засинав.

— У ту злощасну ніч, коли ви вилітали у Туреччину, почувалися спокійно?

— Настрій загалом панував робочий. Усі заспокоювали себе фразами "Ну яка війна?"

— У колективі ви спілкувалися про необхідність повернення в Україну, коли все почалося?

— Не особливо. Принаймні, я не хотів цю тему розпочинати, адже розумів, що не всі футболісти захочуть повертатися.

— Коли ви для себе вирішили, що захищатимете країну зі зброєю в руках?

— Мабуть, на початку року, коли під час відпустки у рідному Калуші розмовляв про це з друзями. Обговорювали потенційну агресію Росії і на запитання "Що робитимемо, якщо розпочнеться війна?" одноголосно пообіцяли собі, що підемо воювати. Тому коли вночі 24 лютого дізнався про війну, то більше не мав сумнівів, що робитиму далі.

— Якщо з партнерами ви не дуже охоче про це розмовляли, то Сергію Нагорняку про своє рішення розповіли?

— У нас із Сергієм Миколайовичем чудові відносини. Спілкуємося дотепер і я від нього отримую максимальну підтримку. З Нагорняком я завжди міг обговорити будь-яке життєве питання. Воєнна тема не стала виключенням. Про мій вчинок знав також увесь тренерський штаб: Нагорняк, Надуда та інші. І всі підтримали мене.

Реквізити для перерахунку коштів на позашляховик для підрозділу Володимира Сениці: 4149 6090 0790 3406.