Це — мистецька палітра, яка залишилася городянам у спадок від радянського промислового гіганта, коли “комсомольськая стройка” притягувала до міста все нові трудові резерви, а будинки, дитячі садки та школи здавалися в експлуатацію десятками щороку. Мистецька палітра звеличувала чесну працю простих трударів, закликала вірити у невідкладне підкорення космічного простору, у торжество медицини над хворобами.
Сграфіто — спосіб декоративного оздоблення стін продряпуванням шарів штукатурки. Монументальне мистецтво, надзвичайно популярне 30-40 років тому, сьогодні перероджується у нові форми. У Калуші чимало архітектурних об’єктів, прикрашених монументальними панно у техніці сграфіто. Це панно на будинку №2 на площі Героїв, біля церкви імені Архистратига Михаїла, біля технікуму на вулиці Пушкіна та кілька панно на вулиці Богдана Хмельницького.
Напередодні Нового року “Вікнам” удалося поспілкуватися із автором одного із найбільших за розміром калуських панно — сграфіто біля аптеки на вулиці Богдана Хмельницького у Калуші. Львівський скульптор Дарій Грабар виготовив його 40 років тому.
— Мода на декоративні техніки непостійна, як і будь-яка мода. Техніка сграфіто сьогодні — відмирає. А от у 1972-73 роках, коли я тільки закінчив Інститут декоративно-прикладного мистецтва, то сграфіто було справжнім “пунктиком” — дуже популярною технікою, — каже Дарій Грабар.
За сорок років картина на панно у Калуші залишилася такою ж чіткою, як і після останнього штриха.
— Колись не було дорогих високотехнологічних матеріалів. Сьогодні — у хід ідуть винаходи сучасної хімічної промисловості. Раніше, використовували усе. Наприклад, мозаїка. Вона робилася не тільки із дрібної плитки. Йшло у хід все, навіть уламки посуду. Зараз ніхто такого не робить. Замовники змінилися.
Штукатурку сграфіто виконують ланками з 2-6-ти людей: двоє робітників п’ятого або шостого розряду й до трьох робітників третього розряду. Спочатку готують розчин, наносячи його на поверхню, розрівнюють.
Коли розчин нанесений, припорошують штукатурку за трафаретом і видряпують малюнок. Догляд за багатобарвною штукатуркою полягає у періодичному очищенні поверхні твердою щетинною щіткою, скобилками, наждаковим папером.
— Колись будівельне управління укладало угоду із Художнім комбінатом (об’єднання художників, яке діяло в Івано-Франківську. — Авт.),— пригадує Дарій Грабар. — Туди входили обласний архітектор, представник райкому, декоратори, агітатори. Затверджували ескізи. У мене були хороші стосунки із членами Художньої ради Калуша.
Сграфіто на вул. Б. Хмельницького
Монументальне мистецтво було, частіше за все, злободенним. Тепер би його назвали актуальним. Його можна порівняти із вуличним мистецтвом, що його малюють художники на стінах будинків та парканах у великих містах. Однак виготовляли сграфіто, на відміну від сучасних графіті, професійні художники, які виконували чіткий регламент. Більше того, за формою та змістом малюнків сграфіто суворо стежили політичні інструктори та агітатори. Живописні панно мусили бути політично коректними: возвеличувати високу моральну силу радянської людини, підкреслювати вагомі здобутки радянської науки, втілювати мрію про комуністичне світле майбутнє.
А що виготовляли радянське монументальне мистецтво галицькі художники та скульптори, чиї руки й очі виховалися на народному декоративному мистецтві, то і вийшло, що чомусь космонавтів у Калуші зобразили поряд із церквою, а лікарі на панно Грабаря нагадують іконописних святих.
— Мені хотілося зобразити велич лікарської професії. Пригадуєте пісню “Люди в білих халатах”? От, тих людей у білих халатах і намалював, — розповідає художник.
Попри агітаційну двозначність та змістову еклектику, яка проявилася у сусідстві космонавтів із церквою, радянські художники напрочуд ретельно стежили за правильною формою. Можна сказати, що таким якісним мистецтво декоративної штукатурки не було ніколи, хоч його історія сягає століть ще до нашої ери.
— Тут мало бути серце. Малюнок мав бути трохи іншим, — поринає у спогади художник.
— Я намалював ескіз. Розробив рецепт приготування розчину, і повіз його до Києва на затвердження. Моя робота мала пройти кілька етапів затвердження різними художніми радами. І на одному етапі вона потрапила на стіл до Ольги Петрової, художниці, яка займала якусь відповідальну посаду, — пригадує Дарій Грабар. — Вона подивилася на ескіз, і сказала, що чорний колір — зайвий.
Як відомо, у декоративній штукатурці фактуру малюнку визначає склад розчину.
Хтось додає більше вапна, і вже здається, що малюнок має іншу фактуру. Коли на вимогу художньої ради Дарій Грабар прибрав із малюнку чорний колір, деякі елементи набули несподіваного вигляду. Отож, дитини на панно майже не проглядається. А серце — видно.
Отримати роботу молодому художнику у радянський час було так само нелегко, як і зараз. Не кожен досвідчений майстер охоче ділився кваліфікацією.
— Мені пощастило. Я познайомився із Сергієм Онищенком (відомий калуський художник. — Авт.). Він сказав: “Я тобі допоможу!”. Знаєте, він у Калуші був своєю людиною. Місто саме будувалося, закінчували нові будинки громадського призначення, які обов’язково мусили бути оздобленими декоративним мистецтвом. Він знайшов майстрів у Калуші. Це були Олег Заставний і Петро Прокопів. Справжні аси! У короткий час я виконав ескіз панно на медичну тему. Він був затверджений. Незабаром Сергій Онищенко знайшов ще одного майстра. На жаль, він мало розмовляв, а тільки працював. І я не пам’ятаю його імені. Це був справжній народний умілець вищої категорії. Він учив мене усім тонкощам. Без нього я би не знав, скажімо, як добитися такої вільної фактури. Він же додавав у розчин звичайне вапно!
Мінеральні штукатурки на основі вапна — це екологічно чисте декоративне мінеральне покриття. До розчину додавали мінеральні порошки, природні оксиди заліза та інші сполуки. Нині в Україні рекламують дорогі штукатурки італійських виробників, однак довести їхні переваги перед звичними матеріалами ще не спромігся ніхто.
Панно біля аптеки на вулиці Богдана Хмельницького у Калуші стало однією із перших робіт Дарія Грабаря.
Після сграфіто на медичну тему у Калуші Дарій Грабар виконав ряд робіт у Івано-Франківську. Зокрема, декоративний рельєф на обласному музично-драматичному театрі імені І. Франка.
— За цю роботу нас, усіх художників та декораторів, відрядили в експедицію для підвищення кваліфікації.Уся Італія пройшла перед моїми очима, — ностальгійно пригадує Дарій Грабар. — Побачив Мікеланджело у оригіналі! Баптистерій Медічі! Словами враження важко передати, але і досі пам’ятаю те відчуття захоплення від справжнього мистецтва.
Однак Дарій Грабар і досі пригадує калуське панно біля аптеки, як першу пробу пера, яка дала йому путівку у художній світ.
— Почекайте, може я знайду ескізи… Зараз здебільшого не працюю руками, а викладаю.. На жаль, у мене у майстерні безлад, — бідкається художник. — Але я обов’язково знайду. Ескізи на картоні. Я зберігаю їх, бо вони для мене мають професійне значення.
Догляд за багатобарвною штукатуркою полягає в періодичному очищенні поверхні. Чи здійснюється це невідомо, оскільки в управлінні архітектури Калуської міської ради не змогли пояснити, в якій організації на обліку перебувають панно. Рік тому у Калуші заявляли про створення художньої ради, однак спромоглися тільки на пафосне оформлення новорічної ялинки.
— Раніше міста мали значно багатшу мистецьку палітру. На кожен новозбудований будинок закладався певний відсоток коштів на художнє оформлення, — нагадує Дарій Грабар. — Тепер усе по-іншому. В кращому разі, містобудівна рада того чи іншого населеного пункту розробляє Правила розміщення рекламних банерів.
Пропонували ввести до складу художньої ради креативних людей різних спеціальностей. Так і колись. Адже 40 років тому у художню раду входили всі: і архітектори, і декоратори, пригадує Дарій Грабар.
До речі, приклади успішного побутування художніх рад у містах України — є. Скажімо, художня рада створена у Полтаві при управлінні з питань містобудування та архітектури. Рада подає свої пропозиції щодо благоустрою, творів монументального мистецтва, меморіальних комплексів, установлення меморіальних дощок, пам’ятних знаків, розміщення художньої реклами у місті, оформлення інтер’єрів громадських споруд.
Дарій Грабар. Біографія
28 травня 1941 року — народився в селі Ливчиці Комарненського району Львівської області;
1960-роки — навчається у Львівському училищі імені Труша;
1970 рік — закінчив Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва за класом живопису;
1987 — вступив до Національної спілки художників України;
1990 роки — до сьогодні — викладач кафедри скульптури Львівської художньої академії.
Автор робіт у селі Ловин Долинського району, де зобразив у скульптурі Ольгу Рашкевич, перше кохання Івана Франка; співавтор рельєфу у камені на фасаді музично-драматичного театру у Івано-Франківську (керівник проекту лауреат Шевченківської премії архітектор Степан Сліпець); оздоблення ландшафтного парку санаторію “Карпати” на теми збірки Івана Франка “Зів’яле листя”; роботи у м. Кременець Тернопільської області; оригінальні кам’яні композиції, присвячені звільненню галицьких селян від кріпосництва у 1848 році та народним месникам-опришкам, які діяли у Карпатах у XVIII-XIX ст.
