Участь у загальноміському віче і панахиді взяли представники політичних партій, громадських організацій, учні міських шкіл. Панахиду за убієнними відслужив священик УГКЦ о. Микола Крушец. З уст ведучої прозвучали імена усіх розстріляних, а присутні вшанували їхню світлу пам’ять хвилиною мовчання. На жаль, на віче не надали слова ні представнику Братства вояків УПА, ні міської влади. На віче був присутній вояк дивізії СС “Галичина” калушанин Теодозій Загаєвич, який знав хлопців торговельної школи, проте його спогадів теж ніхто не почув. Не прозвучало також ні поетичного слова, ні музичного номера. Після панахиди віче з нагоди 65-річчя розстрілу учнів торговельної школи поспішно закінчилося.
Пам’ятник розстріляним учням торговельної школи є символічним, адже, за словами краєзнавця, жителя Підгірок Миколи Когута, досі точно невідомо, де поховані учні “торговельки”. За неперевіреними даними, гестапівці, які привезли учнів на розстріл зі Станіслава, закопали тіла у яру с. Боднарова, коли поверталися назад до Станіслава.
— Серед загиблих був виходець із Підгірок Іван Когут, син війта Антона Когута, — розповів “Вікнам” Микола Когут. — Пізніше Антон Когут відбув 10 років таборів і повернувся додому. Івана Когута прийшли арештовувати вночі (гестапівці мали готовий список жертв). Хлопець пробував утікати через вікно, але був поранений у ногу, а відтак — заарештований і вбитий. Міг загинути й інший учень “торговельки” з Підгірок Степан Івасів. Але у ніч арешту він не ночував удома, що його і врятувало. Натомість арештували батька Степана — Петра Івасіва, але згодом відпустили. Чоловік холодної осені пішки дібрався у Підгірки зі Станіслава! Сам Степан переховувався, а весною 1944 року пішов в УПА. Був у боївці районного проводу, мав псевдо “Явір”. Загинув 1946 року у Новиці разом зі своїми побратимами, натрапивши на облаву. У 1992 році його сестра Юстина мала намір перепоховати Степана у рідних Підгірках (тоді тут перепоховали у спільній могилі загиблих у роки ІІ Світової війни підгірчан до 50-річчя УПА). Проте священик порадив того не робити, адже імен інших трьох вояків, які були поховані у Новиці разом зі Степаном Івасівим, ніхто не знав. Відповідно ніхто не знав і місця їхнього народження.
Після загибелі Івана Когута у Підгірках аж до закінчення німецької окупації (літа 1944 р.) не було жодних веселих забав — ні днів народжень, ні весіль: молодята тільки розписувалися у церкві і гучних святкувань не влаштовували. Пізніше, у 1944-50-х роках, у Підгірках також не було чути музик і співів: громада вирішила таким чином підтримувати земляків, які воювали і гинули у лавах УПА. “Негарно ні перед Богом, ні перед людьми, ні перед хлопцями. Вони мерзнуть у лісах, а ми будемо веселитися”, — розмірковували підгірчани.
Ось як згадує події 65-річної давності директор “торговельки” Михайло Гуцуляк у своїй книзі “Чи сказав правду вітер?..”:
”...Безладдя в бурсі, яке застали учні і про яке згадує у своєму дописі колишній учень тієї школи, інженер В. Мацьків, мало місце, вочевидь, уже після обшуку жандармерії, бо гестапо цієї “ревізії” не повторювало. Ось що пише про це згаданий інженер: “І так, одної неділі всі учні, що жили “на приватках”, зійшлися коло церкви на час, але бурсаків не було. Вони не явились. І не явились також учителі. Щоб не спізнитися на Службу Божу, вирішено післати кількох хлопців до бурси…
По якомусь часі перестрашені хлопці вернулися і розповіли, що бурсаків у бурсі нема. Всі книжки і ліжка поперекидувані, всюди по кімнатах повне безладдя.
Спочатку ми думали, що це був наслідок нападу совєтських партизанів, але незабаром виявилось, що всіх бурсаків виарештувало гестапо. Також виявилося, що причиною того арешту було запідозріння бурсаків у співпраці з українським підпіллям” (“Новий Шлях”, 25 червня 1966 р., ч. 26).
...Всі заходи в гестапо з української сторони були безуспішними.
У злощасний другий четвер по цім випадку гестапівці привезли до Калуша на розстріл 12 чоловік, і серед них вісім наших учнів. Довідавшись про це, я негайно поспішив ще раз до крайсгауптмана та з великою настирливістю благав його зробити все, щоб урятувати учнів. Нетерпеливо чекаючи на наслідки обіцяної інтервенції, довідався, що екзекуція вже відбулася…
Гестапо розстріляло тоді найсвідоміших і найгарніших хлопців із Перегінська — Ярослава Глушка, Ярослава Панька, Ярослава Писаря, Перегінця та Петра Келебая й Мандрику з Калуша (прізвищ решти учнів, на жаль, не пригадую). Розстріляли і двох згаданих вище абсольвентів нашої школи, батька Крайківського, його служницю та 64-річного Василя Тилічака, уродженця села Кропивник. Це був свідомий громадянин того села: тривалий час належав до сільської ради, однак не захотів стати війтом, хоча йому кількакратно це пропонували. Заснував кооператив, “Просвіту”, “Рідну Школу”. Заарештований же був за те, що його двох синів Петра і Михайла довго не було вдома,— подейкували, що вони належали до УПА.
Розстріл відбувся на ринку, біля аптеки, у присутності зігнаних сюди людей, котрі прийшли на ярмарок. Калуський лікар д-р Дмитро Капітан пише: “Мені випало бути свідком тієї трагедії. В той час я якраз вийшов із своєї ординації, щоб оглянути деяких хворих. Раптом почув сальву з машинового карабіна. На ринку біля аптеки я побачив багато селян, уставлених в квадрат, а всередині гестапівця, який щось до них говорив по-польськи. Наблизившись, я почув останні слова: “...ми вас вивішаємо, здесяткуємо, якщо будете бунтуватися проти німецької влади! Зрозумійте це”.
На хіднику, під муром, лежали розстріляні діти” (“Новий Шлях”, 16 липня 1966 р., ч. 29).
Сакральний момент випікання пасок
