О 6-й ранку 19-го через кухонний “брехунець” почув перше повідомлення ГКЧП, що в країні надзвичайний стан, і вся влада перейшла до цього органу. Мені здалося, що це сниться, і я продовжую спати. Однак скоро усвідомив, що це не сон, і кинувся на кухню, щоб включити радіо на всю гучність. І тут я все усвідомив… Я вже рік як був народним депутатом, і тим більш усвідомив, чим це може закінчитися — зокрема, великою кров’ю. Перша реакція — бігти до Верховної Ради. Я був там десь о 8:30. Пам’ятаю білі, як стіна, обличчя Мороза й Дурдинця, котрі нервово походжали в кулуарах біля кабінету Кравчука. Будучи політичними романтиками й не усвідомлюючи масштабність можливої катастрофи, що нависла над Україною, демократів така реакція партійних функціонерів, сказати б, насторожувала. Ми ніколи не були в КПРС, не перебували під цим пресом і не могли розділяти їхнього подвійного перляку… Потім у парламенті з’явилися Драч, Павличко, Ємець, почали підходити інші члени Народної Ради. До Кравчука приїжджав відомий генерал Варенніков… Гуренко з’являвся – також із серйозним обличчям. І надвечір вималювалася перша схема наших дій. Народна Рада створила робочу групу, котра відразу ж почала напрацьовувати документи щодо проголошення незалежності. У Спілці письменників відбулося перше організаційне засідання, а згодом до ВР почало з’їжджатися все більше депутатів. Ми почали працювати системніше, розробили Акт про незалежність, Закон про власність, інші акти, що започаткували процеси формування української незалежної держави. Верховна Рада стала центром формування демократичного опору. Разом із цим ми прагнули максимально широко охопити підприємства, установи Києва. Депутати роз’їхалися скрізь, щоб проводити роз’яснювально-організаційну роботу для вироблення протидії. Я добре пам’ятаю свою зустріч із колективом інституту імені ПАТОНА, що висував мене в нардепи. На запитання вчених, чи довго це все триватиме і чим закінчиться, я сказав: “Закінчиться розвалом, це не може тривати далі”. Я не гарантував, що знадобиться всього кілька тижнів, але переконував, що зупинити процеси суверенізації республік й розпаду Союзу вже неможливо. Тож саме проголошення незалежності я сприйняв як незаперечний факт, адже у ці дні разом з усіма працював над розробленням необхідних документів. Я був у робочій групі, що редагувала текст Акту. Пам’ятаю, йшла гостра дискусія. Лариса Скорик добивалася, щоби спочатку була заборонена КПРС, а вже потім проголошена незалежність. Мовляв, незалежна комуністична Україна нікому не потрібна. Друга тема суперечок: режиму компартії кілька десятиліть, а незалежності України – тисячоліття. Тому була думка, що треба добитися відновленння незалежності, а вже потім добиватися, щоб комуністи назавжди відійшли в історію. Третій аспект дискусій був найсерйознішим — чи варто виносити Акт про незалежність на референдум, чи обмежитися рішенням Верховної Ради. Хочу віддати належне Ігорю Рафаїловичу Юхновському — він наполіг і всіх переконав, щоб Акт про незалежність винести на всенародний референдум. Чому? Бо може так статися, що збереться парламент і… відкличе своє рішення. А коли проголосує весь народ – це вже навіки, ніяка Верховна Рада його волевиявлення не перекреслить. Спокійний голос нардепа призвів до того, що до КРАВЧУКА пішла делегація, де в текст постанови вписали рішення провести всеукраїнський референдум…
Ватикан: коли час зупинився