У своєму житті Наталії Бабій вдається поєднати, здавалося б, непоєднуване: пані Наталія не тільки успішна у бізнесі, більш ніж помітна у політичному житті Калуша (її по праву можна назвати найактивнішим і найбезкомпроміснішим у відстоюванні інтересів громади депутатом міськради), але й чудова господиня, мати та бабуся.
Коли потрапляєш до будинку Бабіїв, перше, що кидається у вічі — родинні фотографії. Вони усюди, і практично на кожній — діти та єдина поки що онучка Катруся. Багато декоративних свічок, підсвічників, керамічних фігурок. Колекціонувати їх — хобі пані Наталії. Все тут по-домашньому затишне, у всьому відчувається душа та дбайлива рука господині.
Сьогодні у родині Бабіїв свято — на вечерю за родинним столом зібралися не тільки Наталія Йосипівна з чоловіком Михайлом Володимировичем та батьками чоловіка, які поруч усі 26 років їхнього спільного подружнього життя, а й дочка Ольга з чоловіком Андрієм. На столі — домашні голубці з грибами, які, попри напружений і насичений графік роботи, встигла приготувати господиня. Адже кухня, кулінарія теж належать до улюблених занять кандидата на міського голову. Панує затишна атмосфера домашнього вогнища, ніхто не почувається обділеним увагою.
Хоча зрозуміло, що поєднати роботу, по кілька зустрічей на день з калушанами з щоденними клопотами — важке і для багатьох непосильне завдання. Як вдається це зробити Наталії Бабій? .
“Справжньою
Жінкою стають”
— Скидається на те, що Вас у всьому супроводжує успіх. Поділіться рецептом: як Вам вдається всюди встигати?
— Напевне, так від самого початку було запрограмоване моє життя, адже народилася я 7 квітня, на Благовіщення. А це вже само собою вважається дуже добрим знаком. Жили ми так, як і усі, ділили радість і біду.
Після закінчення школи поїхала до Чернівців вчитися у будівельному технікумі. Там у 1979 році познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Рівно за рік ми одружилися, а ще за рік народилися донечки-близнята Оля та Іра.
— Сьогодні Наталія Бабій є успішною діловою жінкою. Свого часу Ви навіть очолювали Лігу ділових жінок Калуша. Який момент вважаєте відправним пунктом свого шляху до успіху?
— Першим моїм місцем роботи став трест „Калушхімремонт”, куди влаштувалася відразу після закінчення навчання. До речі, відтоді увесь час поряд зі мною був мій чоловік, адже склалося так, що ми завжди працювали пліч-о-пліч. Коли в 1990-х роках все, в тому числі і наш трест, почало розвалюватися, на перше місце вийшли питання: що далі? що робити? як жити?
Як і більшість краян, на той час хапалася за усі можливості заробітку, і першим моїм бізнесом став поширений тоді „човниковий”. Разом з чоловіком брали великі сумки і їхали до Польщі, Румунії, купували-продавали і з того жили. Досить довго визначалися, на чому ж зупинитися: брали кредити і пробували торгувати посудом, взуттям. Двічі нас обкрадали, кілька разів ми перебували на межі краху, проте не здалися і поступово вибудували благополуччя для своєї родини. В 1994 році чоловік започаткував справу, яка і по сьогодні є нашим сімейним бізнесом — відкрив фірму „Будремонт”, яка спеціалізується на виконанні будівельно-ремонтних робіт. Гадаю, стати на ноги нам допомогли кілька обставин. Передусім, ми завжди вірили, що досягнемо успіху. Ніколи, навіть у найважчі часи, не опускали рук. І звичайно, врешті-решт знайшли себе у близькій та знайомій будівельній галузі. Хочу підкреслити: кар’єра ніколи не заважала мені піклуватися про родину, про батьків та дітей.
„На перше місце
ми поставили
освіту дітей”
— Сьогодні Ваші діти навчаються за кордоном і живуть далеко від Вас. Чи важко було наважитися на таке? Адже напевне мали змогу вивчити та допомогти влаштуватися дітям в Україні.
— Коли ми з Михайлом починали спільне життя, у нас не було нічого. Починали і робили все разом. І завжди поряд були батьки чоловіка: спочатку жили разом у квартирі; потім, коли з’явилися діти, побудували будинок. Було велике бажання стати самостійними. Але коли переселилися, то і батьки буквально за кілька місяців перебралися до нас, щоб бути поруч зі своїми внуками. За таку опіку і увагу ми завжди будемо їм вдячні.
Підросли наші діти, постало питання: а що далі? І ми прийняли рішення відправити їх на навчання до Німеччини. Вважаю, що допомогти дітям вивчитися — дуже важливо. І якщо є така можливість, то знехтувати її не можна. Я особисто здобути вищу освіту відразу після закінчення технікуму не змогла, тому надолужувати доводиться тепер: саме зараз я завершую навчання у Тернопільському державному економічному університеті. Вибір зробили по Інтернету і відправили дітей (а їм тоді було всього по 18 років) до Штутгарта. Сказати, що це було легке рішення — не сказати нічого. Усім було надзвичайно важко. Іра і Оля не знали мови; до того ж їм ще належало адаптуватися в нових умовах. Наші батьки взагалі були категорично проти, більшість друзів нас просто не розуміли. Важко було і мені. Нестерпною є розлука з дітьми і тепер. Але це було вольове рішення і я ніколи згодом не пожалкувала про нього. До того ж, у Німеччині Оля зустріла свою долю, вийшла заміж, народила нам внучку Катрусю. І хоча психологічно пережити розлуку важко, проте головного ми досягли — діти стали самостійними і навчилися самі собі давати раду.
— Судячи з усього, у Вашій родині панує злагода. Але не менш важливо зберігати і український патріотичний дух. Чи не боїтеся Ви того, що Ваші діти, можливо, десь втратять зв’язок зі своїм корінням?
— Звісно, спершу такі побоювання були. Але своїх донечок ми завжди виховували на національних, родинних традиціях. І хоча Оля зі своєю родиною живе у Німеччині, проте традицій не забуває. Так, на весіллі її чоловік Андрій був одягнений у вишиту сорочку, її він одягає вдома і на свята. Молоді вінчалися у греко-католицькій церкві і дотримуються наших традицій, обов’язково приїжджають додому на Різдво та Паску. І наші німецькі свати та родичі дуже позитивно сприймають і підтримують їх.
До слова, традиції — це те, що шануємо у нашому побуті передусім. Адже рідний брат дідуся чоловіка — той самий Олесь Бабій, автор гімну вояків УПА „Марш українських націоналістів”. Їхню маму звали Катерина і саме на її честь Катрусею назвали свою донечку Оля та Андрій. Тому за збереження національного коріння і духу я спокійна.
„За натурою я — революціонерка”
— Здавалося б, усе, що треба жінці, аби почуватися спокійно і впевнено, Ви маєте. До кінця не зрозуміло, що ж спонукає Вас так самовіддано займатися політикою, а тепер ще й змагатися на виборах міського голови?
— В силу свого характеру я — революціонерка, ніколи не зраджувала своїм принципам і зажди намагалася аргументовано захистити власну позицію. Навіть всупереч волі керівництва. Переконана, що мені до снаги вирішувати складні проблеми: діти вже дорослі, а сил та енергії багато. До того ж за чотири роки депутатської та багато років громадської діяльності я побачила і зрозуміла багато речей, які робляться в місті і які слід змінити. Склалося так, що маємо в Калуші монополію однієї політичної групи, яка звикла авторитарно керувати містом і замість того, щоб шукати оптимальні для громади шляхи вирішення проблем, протягує зручні для себе рішення. І як наслідок, маємо масу проблем насамперед у житлово-комунальному господарстві, неефективно використовуються земельні ресурси, комунальна власність і бюджетні кошти. Я йду на вибори як опонент чиновників і людей, які свого часу використовували владу, а тепер хочуть показати себе „білими” і „чистими”. Маю великий неспокій, взагалі я дуже болісно реагую на будь-яку несправедливість. Все, що я будую у житті, будую на правді. Можливо, тому багато що вдається зробити.
Звичайно, прагну, щоб калушанам жилося краще. Мала змогу поїздити по світу, бачила, як живуть там люди. Приміром, коли донька виходила заміж у Німеччині, від голови міста молода пара отримала подарунок — саджанець дерева на вибір. Молоді посадили горіх у міському сквері, він прижився і тепер уся родина постійно збирається тут. Чудова, як на мене, традиція. Гадаю, якби в Калуші практикувалося щось схоже, то й дерев у місті побільшало б і молоді родини були б міцнішими. Я про це говорила на сесії міськради. Проте міський голова чомусь вирішив, що я жартую.
— А що думають про Вашу участь у виборчій кампанії міського голови Ваші рідні?
— Для мене є надзвичайно важливою підтримка близьких людей. Але найкраще про це можуть сказати вони самі.
Михайло Бабій, чоловік: „Моя дружина завжди була надзвичайно активною в громадському житті, самовіддано працювала депутатом міської ради. Чесно кажучи, мене навіть дивувало, що Наталя так скрупульозно вивчає і аналізує усі рішення міської ради, завжди зважує усі „за” і „проти”. Вона є зрілою людиною, зі сформованою чіткою позицією, у неї достатньо досвіду, сил та мужності для керівництва містом. А надійний запас чесності та порядності — у її характері. Саме за ці риси я поважаю свою дружину і завжди підтримуватиму її”.
Володимир Михайлович Бабій, батько чоловіка: „Наталя — це моя улюблена дитина, люблю її більше за сина. Вона завжди була доброю людиною. Нехай їй Бог допомагає”.
Андрій, зять Наталії Бабій: „Знаю Наталію Йосипівну тільки з позитивного боку. І, звичайно, схвалюю її рішення.”
Ольга, донька: „Звісно, я підтримую маму, хоча її рішення йти на міського голову стало для мене повною несподіванкою”.
Наталія Бабій: „За чотири роки я побачила справжній стан справ у нашому місті і зрозуміла, наскільки хочу правди. Тільки заради цього я йду на вибори”.
Ватикан: коли час зупинився