Парадокси з-під Крутів

То, что я должен сказатьЯ не знаю, зачем и кому это нужно,Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,Только так беспощадно, так зло и ненужноОпустили их в вечный покой.
Переглядів: 462

Осторожные зрители молча кутались в шубы,
И какая-то женщина с искаженным лицом
Целовала покойника в посиневшие губы
И швырнула в священника обручальным кольцом.

Закидали их елками, замесили их грязью
И пошли по домам, под шумок толковать,
Что пора положить бы конец безобразию,
Что и так уже скоро мы начнем голодать.

Но никто не додумался просто стать на колени
И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране
Даже светлые подвиги — это только ступени
В бесконечные пропасти к недоступной весне!

Я не знаю, зачем и кому это нужно,
Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,
Только так беспощадно, так зло и ненужно
Опустили их в вечный покой.
Александр Вертинский


Цю пісню Олександ
ра Вертинського,
вперше виконану ним у Петрограді, датують жовтнем 1917 року. Вважається що вона присвячена юнкерам, які загинули, захищаючи московський Кремль від більшовиків. Але, швидше за все, у ній акумульовані важкі враження від війни взагалі (Вертинський деякий час служив санітаром у фронтовому госпіталі. — Авт.). Київська легенда твердить, ніби пісня написана після перепоховання юнаків, вбитих під Кругами. Мабуть, під впливом обох (московської і київської) легенд цю пісню ще називають “Мальчики” або “Юнкера”.
Головна заслуга в обороні Крут справді належить юнкерам старшого курсу Констянтинівського військового училища, перейменованого у Першу ім. гетьмана Б. Хмельницького Юнацьку військову школу (її курсантів-юнкерів стали називати “юнаками”, що внесло додаткову плутанину в і без того заплутану історію). На підмогу їм з Києва прибули дві сотні з молодшого курсу (всього 200 чол., питання не до кінця вивчене. — Авт.), команду над якими взяв сотник Гончаренко, котрий вже мав під командою юнкерів старшого курсу, що вже тривалий час перебували на цих позиціях, та сотня зі Студентського Січового Куреня під орудою поручника Омельченка (116 чол.). З військової точки зору результат бою під Крутами не був жодною катастрофою. Дякуючи грамотно організованій обороні, всі атаки переважаючих сил противника були відбиті, після чого захисники Крут, зрозумівши, що більшої підмоги не буде, під покровом темноти залишили позиції. Це не була панічна втеча, а тактично виправданий відхід. На станції, всього за кілометр від місця бою, вони сіли у потяг і відправились у напрямку Ніжина, перед тим обачно розібравши за собою залізничну колію.
Національним міфом Крути стали через трагедію студентського розвідувального взводу, який, мабуть, безпосередньої участі у бою не брав. Вночі недосвідчені юнаки (у даному випадку це слово означає “молоді люди”. — Авт.) пішли на вогні вже зайнятої ворогом станції. 27 чоловік з них були розстріляні (називається також 35 розстріляних. — Авт.). Через місяць їхні тіла знайшли і з почестями перепоховали на Аскольдовій могилі у Києві. Досі встановлено прізвища лише 18 з них. Вісьмох (сімох?) поранених чомусь помилували і відправили на лікування аж до Харкова. Можливо, відправлених до столиці червоної України було більше. Це пояснило б невідповідність кількості фактично розстріляних кількості перепохованих у Києві.
Значна частина студентів були вихідцями з Галичини. Можливо, ці хлопці походили з підозрюваних у москвофільстві сімей, котрі покинули Галичину разом з російськими військами, які відступали, через страх репресій з боку австрійської влади. Правда, серед них могли бути студенти і гімназисти з полонених січових стрільців, які захотіли продовжити перерване війною навчання у новоорганізованих україномовних навчальних закладах Києва. Але звідки тоді версія про необстріляну, 16-17-річну молодь, яку відправили під Крути? Якщо ж у всьому вірити авторам споминів, то, вже незалежно від них, можна зробити висновок: діти “москвофілів” вперше в історії виступили проти “москвинів”. Це перший парадокс з-під Крутів.
Проте не все просто з цими, так званими “москвинами” чи “москалями”. Росіянами не були червоні козаки Віталія Примакова (він сам — єврей, вихований у сім’ї Михайла Коцюбинського. — Авт.). Національність латиських стрільців Берзіна зрозуміла сама по собі (він мав під орудою також мадярів і, не виключено, китайців. — Авт.). Ще були полтавські, донецькі червоногвардійці Козюри і Жлоби, катеринославські робітники в загонах Єгорова. Є сумніви щодо чистого “москальства” інших муравйовських частин. Відомо, яку роль зіграв у більшовицькій революції зібраний з українців Волинський полк. Колишні його солдати мали б бути і у війську Муравйова: кращого способу для них та інших українців повернутися на батьківщину з Росії, що починала голодувати, тоді не існувало. Назустріч їм котилися ешелони з солдатами-росіянами, які теж їхали додому з набридлої війни (один такий ешелон із роззброєними фронтовиками перебував у районі станції Крути за день перед боєм. — Авт.). Некоректним треба вважати тавро “москаль” також щодо повсталих робітників-арсенальців, бо їх виступ мав швидше соціальний, ніж шовіністичний характер.
Хто протистояв цим “москалям”, більшість з яких були якщо не українцями, то у всякому випадку і не росіянами? Всі свідчення учасників бою під Крутами мають один спільний недолік: у них подані імена розстріляних студентів і немає жодного (підкреслюю — жодного!) імені загиблого “юнака”-юнкера, хоча їх нібито полягло 250 чоловік вояків і 10 старшин. Найавторитетнішими вважаються спомини безпосереднього командувача бою, згодом — полковника армії УНР Аверкія Гончаренка (1890-1980), який за 90 років життя не спромігся згадати жодного з імен своїх полеглих соратників з числа офіцерів і юнкерів, зате добре запам’ятав, що зв’язковим у нього був студент університету св. Володимира Валентин Атамановський.
Подіям під Крутами передували бої під Бахмачем, про учасників яких нам відомо трохи більше. У матеріалах про ці бої з’являються “щиро українські” прізвища таких героїв, як сотник (капітан-інженер), командир бронепоїзда Довгополов (виявив військову майстерність і мужність, командував, втрачаючи кров, з перебитими ногами), командир бронепоїзда капітан Ярцев (часом для милозвучності званий Ярцівим). Щодо капітана Дем’яна Носенка, який під Бахмачем передав командування Гончаренку, то є свідчення, що потім він був офіцером у Денікіна. З нашого боку під Бахмачем полягло 170 чоловік — це не за один день досить жорстоких боїв. Отже напрошується наступний висновок: до певного періоду у січні 1918 року Центральну Раду захищали не тільки свідомі українці. Свідомі, але бездіяльні українські частини були з Петлюрою на станції Бобрик та у Коновальця, який ніби навмисне чекав, що от-от почнеться повстання на “Арсеналі”, і він буде потрібний не на фронті, а у Києві. Це другий парадокс з-під Крутів.
Петлюра не любив юнкерів та їхніх офіцерів: вони були кращими від його гайдамаків вояками, але погано піддавались українізації. Часто з них брали обіцянку не воювати проти Центральної Ради і легко відпускали на Дон до Каледіна, на війну з більшовиками. Курсанти другого, старшого курсу Констянтинівського училища ще не забули, як ходили шеренгами, карбуючи крок і горлаючи: “Так за царя, за Родину, за веру…!”. Тим з них, хто пішов проти Муравйова, теж не на Центральній Раді залежало: вони ненавиділи більшовизм, а більшовики — їх. Бо коли через десять днів увійшли до Києва, то вбивали не тільки українців за українське слово, але й офіцерів, котрих упізнавали за військовою виправкою. До певного часу у декого з них ще жевріла надія що, “вот почудят еще маленько хохлы” і все повернеться на круги свої.
Можливо, переломною датою стало 25 січня. Цього дня (або вночі з цього дня на наступний), а не 22-го, як офіційно вважається, Мала рада (керівний орган Центральної Ради) прийняла Четвертий Універсал, який остаточно поривав з автономним, у складі Росії, статусом України. За дванадцять днів до цієї історичної події, 13-го січня, на Голодну кутю, до Києва з-під Бахмача прибула значна (дві або три сотні) група юнкерів з вимогою послати до них на фронт підкріплення. Мати під боком у місті під час проголошення такого доленосного акту навіть малу групу ненадійних і озброєних людей ослаблена Центральна Рада не могла. Тоді (чи трохи пізніше) було вирішено відіслати разом з ними на фронт, ніби на підмогу їм, а швидше — для заспокоєння і відводу очей, частину студентського куреня, що формувався і проходив вишкіл на базі військової школи ім. Б. Хмельницького (Констянтинівського училища).
Ніде у спогадах учасників подій не згадано, що їм було повідомлено про повну самостійність України як доконаний факт. Стрілець Студентського куреня Ігор Лоський згадував, що Київ вони залишили 26 січня, співаючи пісень. Сотник Гончаренко твердить, ніби повідомлення про відправлення студентської сотні і юнкерів одержав 25 січня. Він же пише, що на станцію Крути потяг прибув о 4-й ранку 27 січня. Тобто виходить, що ці, судячи з карти, 130-140 кілометрів від Києва до Крут поїзд плівся цілу добу або й півтори! Цікаво, що упорядник збірника “Герої Крут” (Дрогобич, “Відродження”, 1995), нині покійний Іван Ільєнко, теж помітив цю неточність і спробував заднім числом підправити спогади. Мовляв, “...на два днів зсув у хронології (бій відбувся не 27, а 29 січня, звіт Петлюрі у Броварах Гончаренко подав не 28 січня, а теж пізніше)”. Лоський згадує, що вони їхали, роблячи тільки дуже нечасті і короткі зупинки. Маємо явну невідповідність. Якщо виїхали з Києва 25 січня, то чому так довго були у дорозі? Якщо 26-го, то чому не згадують про Четвертий Універсал, який мав би добавити патріотичної наснаги?
Один з пізніших нездогадливих апологетів написав таке: “Вони вмерли, мабуть, не знаючи, що вмирають за вільну Україну!”. Висновок наступний — виїхали 25-го січня, ще нічого не знаючи про Універсал. Їхали швидко, майже без зупинок, бо який-не-який телеграф на станціях був, і що діється у Києві, там вже могли знати і повідомити юнкерам. Юнкери ж їхали воювати проти узурпаторів-більшовиків як частина автономного, у межах України, загальноросійського війська, а не за самостійну українську державу. Після проголошення Україною самостійності Муравйов для юнкерів з ворога міг перетворитися на хай поганенького, нелюбого, та все ж союзника, як і вони — на борців за “неделимую” Росію. Логіка у них могла бути приблизно та ж, що була у Дмитрія Донського, який сміливо виступив проти узурпатора влади Мамая, а рік по тому покірно дозволив спалити Москву своєму сюзерену, законному хану Тохтамишу.
Очевидно, мають рацію ті дослідники, які датою бою під Крутами вважають 28 або навіть 27 січня, бо вже 29 січня бій під Крутами міг не відбутися через масове залишення юнкерами позицій. Грушевський, який був не лише великим істориком але й, як тепер ясно, великим політиком і психологом, розумів цей, третій парадокс з-під Крутів, краще від інших.
Ми ніколи не довідаємось, коли і за яких обставин дізнався про Четвертей Універсал сотник Гончаренко, але своє завдання відволікти від політичних питань і примусити битися юнкерів, які цілком довіряли йому як бойовому офіцерові, георгіївському кавалеру і своєму вчителю, він виконав успішно. З практично безнадійної ситуації Гончаренко вийшов достойно — і як людина, і як офіцер. Він виконав наказ, стримавши ворога, зберіг підлеглих йому людей, хоча декому наверху, можливо, хотілось, аби вони полягли всі до одного, щоб не створювати проблем у майбутньому. У втрату під Крутами, як він подає у споминах, 250 юнкерів і 10 офіцерів можна повірити лише з урахуванням вбитих під Бахмачем.
Те, що місяць по тому на вузькій, у три кілометри, ділянці фронту чи поблизу неї не змогли знайти тіла хоча б когось із трьох сотень полеглих вояків, здається неймовірним. Деякі очевидці, правда, твердили про вагони привезених всередині березня 1918 року до Києва з-під Крут для поховання тіл. Чому їх не поховали з почестями на Аскольдовій могилі? Їх впізнали і поховали окремо родичі? Тоді чому ми досі не знаємо імен цих упізнаних рідними героїв? Невже у військовій школі ім. Б. Хмельницького ніхто не вів списків курсантів? Чому не було складено списків полеглих? Чи не тому, що для України ці люди були назавжди втрачені, навіть живими! Це четвертий парадокс з-під Крутів.
Вірогідно, що першим, хто порівняв Крути з  Фермопілами, був Микола Зеров. Серед вбитих під Крутами були його учні з української гімназії ім. Кирило-Методіївського товариства. Певні аналогії (до того ж досі — непомічені) між цими двома історичними подіями справді є. Вони — не у кількості загиблих. Під Крутами загинуло набагато менше, ніж 300 вояків, а під Фермопілами більше (згідно з VII книгою історії Геродота — близько трьох тисяч чоловік. — Авт.). Крім спартанців (298-299 чол., двоє врятувалися), загинули фіванці (400 чол.) і фопійці (700 чол.). Найприкрішою була доля легких піхотинців-ілотів. Ілоти були завойованим спартанцями народом і перебували у Спарті на становищі державних селян-кріпаків. Під Фермопілами їх загинуло найбільше — більше двох тисяч, але права на посмертну славу вони не мали. Це ж саме ледь не сталося з геройськи полеглими під Бахмачем і Крутами офіцерами та юнкерами. До честі колишніх військовиків УНР можна сказати, що вони, принаймні, хоча б частково відновили історичну правду, коли визнали подвиг юнкерів, який почали було приписувати виключно студентам, котрим належить, швидше, вінок мучеників.

P. S. Головним стимулом зробити це маленьке і недосконале дослідження стали обличчя знуджених дітей на недавніх відзначеннях 90-х роковин бою під Крутами. Воно є ніби післямовою до цих заходів. Їхній формалізм і внутрішня пустота зайвий раз доводять, що Крутянський міф перестав працювати і потребує радикального перегляду. Цікаво: чим зайнялись ці діти потім? Може пішли дивитись голлівудських “300 спартанців”? У цьому фільмі, зробленому не за Геродотом, а на основі популярного коміксу, історії куди менше, ніж у міфі про Крути. Зате яке видовище!