Нарешті можновладці-небожителі побажали зустрітися віч-на-віч із так званим електоратом і “лавиною хлинули” — у міста і містечка держави. Влада показово уважна до проблем маленького українця, бо незабаром — вибори, і народ хоч на один день стане дійсно володарем країни. Однак кожному, хто голосує, потрібно вирішувати непросте питання: як не помилися у своєму виборі. Адже народу протистоять новітні досягнення і вміння політтехнологів, а самі претенденти — не погані оратори, та й артистичним даром не обділені. Ось тому, щоб не пійматися на політичну рекламу та обіцянки, а потім за місяць-другий жалкувати про свій вибір, доречно було б теоретично знати, на що реально з обіцяного вони можуть розраховувати, і як на них вплине їхній же вибір.
У 2002 році для часопису “Вікна”, що тільки почав виходити на теренах Калуша, я написав політичну статтю “Чому Кучма хоче поділитися владою?”. У ній, крім політологічного аналізу, був мій прогноз: “...після впровадження парламентсько-президентської системи управління отримаємо на десятиліття перманентну політичну кризу…”, який, на жаль, виявився слушним. Власне, тому, через сім років знову поділюся своїми міркуваннями, яке майбутнє народ може собі обрати на президентських виборах. Але спочатку коротко проаналізую політичну трансформацію України до сьогодення.
Яким шляхом піде Україна після виборів Президента?
Після розвалу СРСР у нас був перехідний період до середини 1990-х років, характерний поступовим пристосуванням старої номенклатури до нових умов функціонування і зі значним впливом на політичні процеси спецслужб. Громадяни в основному були незаможні і відносно рівні у правах, а головне — була велика кількість державного майна вартістю у мільярди доларів, тобто — “нічийного” майна.
1994-2000 роки — період становлення та розвитку авторитарного режиму Кучми. Державне майно за сприяння посадовців найвищого рангу роздерибанено між найбільшими “достойниками”. Проте, дуже багаті українці мали доволі обмежений політичний вплив. Леонід Данилович намагався тримати їх від влади більш-менш рівновіддалено. А ті, хто переходив межу, зазіхав на його владу, змушені були у скорому часі про це пошкодувати. Згадаймо хоча б зліт і падіння Павла Лазаренка.
Ситуація різко змінилася після низки гучних політичних скандалів. Найбільш резонансними з них були “касетний” та вбивство Георгія Гонгадзе. Пригадую, як наприкінці 2001 року по телебаченню показували штурм опозиційними лідерами та народними депутатами Адміністрації Президента і тремтячі руки та голос Гаранта. Кучма був наляканий, і, напевно, у той період вирішив не спокушати долю своїм багатолітнім царюванням. А щоб не залежати від своїх наступників та бути впевненим у безхмарному майбутньому — протиснув низку конституційних змін, які децентралізували владу. Екс-президент не помилився. Об’єктивним ослабленням влади, що характерно для всіх держав під час змін форм правління і за відсутності в Україні розвинутих громадянського суспільства та демократичних інститутів, найкраще скористались фінансові угрупування, які і поділили країну на сфери впливу. Подальший наш розвиток залежить від волевиявлення виборців і може піти двома шляхами: еволюційним (ліберальним) або авторитарним.
Еволюційний шлях передбачає, що за 30-50 років (залежно від розвитку громадських організацій і самоврядування та їхнього тиску на владу) у нас дійсно будуть демократичні інститути влади. Тобто, ми підемо шляхом розвитку США, але тільки трішки прискореному.
Авторитарний шлях може мати два варіанти. Перший — це розвиток Франції, яка після Другої Світової війни мала подібну до нас ситуацію, як в економіці, так і у політиці. Але французи мали генерала Шарля де Голля. До речі, на початку конституційних реформ демократична преса Старого і Нового світу переважно звинувачувала його в узурпації влади та порівнювала з диктатором Франко. Розвиток цим шляхом дозволить Україні уже за 10-15 років бути бажаною у будь-яких європейських чи світових організаціях. Другий варіант — це розвиток післяєльцинської Росії або Білорусі Президента Лукашенка. При такому виборі Україна повернеться до форм і методів Леоніда Кучми — лише прізвище очільника буде іншим. Потрібно зауважити, що олігархічні клани можуть бути усунені від влади (пригадаймо незговірливих Ходорковського, Гусинського, Березовського. — Авт.). Але статистом буде і народ.
Час політиків-ідеалістів спливає
Відповідно до соціологічних рейтингів спробую неупереджено проаналізувати політичні перспективи майбутніх кандидатів у Президенти.
Віктор Янукович — людина вольова, непоганий господарник. Низка поразок частково зламала його особистість. Ліберальний шлях це — не його шлях. Та і французького дива Віктор Федорович, мабуть, не повторить. Йому близькі російсько-білоруські методи правління. Але правда у тому, що навіть перемога на січневих виборах, хоча і додасть йому впевненості, та не набагато наблизить до авторитарної влади. Основні важелі управління і державні кошти сконцентровані у руках Юлії Тимошенко. Ось Президент Ющенко понад рік намагається її усунути від влади, указ про нові вибори видав. І що? Добре розуміє Віктор Янукович, що навіть обрання його Президентом — це лише перемога у першому турі боротьби за владу. Хоч-не-хоч, але ще довго потрібно буде співіснувати з Юлією Володимирівною, і хто остаточно переможе — під великим питанням. Ось тому такий примирливий тон лідера “регіоналів”, коли він говорить про широку коаліцію після січневих виборів. Але якщо Віктор Федорович не отримає перемоги, то це остаточно його зламає, та і “регіонали” шукатимуть йому заміни.
Юлія Тимошенко — дуже добрий організатор, оратор і політик. До цих виборів підійшла з найкращими тактичними і стратегічними можливостями, сконцентрувавши на собі значні адміністративні та фінансові ресурси. Коли б не минулорічна світова криза, її перемога на президентських виборах була б однозначною. Фінансово-економічний блок її уряду у 2008 році припустився помилок, однак діяльність у царині економіки протягом 2009 року заслуговує визнання (все це відзначають економічні експерти, зокрема і МВФ. — Авт.) Якщо Тимошенко переможе на президентських виборах, то відразу, без будь-яких перепон, сконцентрує владу, яку мав у своїх руках Президент Кучма. Юлія Володимирівна також не є лібералом. Вона здатна стати українським де Голлем та провести низку швидких та ефективних реформ, демократизувати владу. Однак певніше, що її характеру ближчий шлях Володимира Путіна, а це значить, що очільник нашої держави буде відомим вперед на багато років.
Не погоджуюся з тими, хто вважає, що поразка на виборах буде катастрофою для політичної кар’єри Тимошенко. Вважаю, не випадково кажуть, що Юлія Тимошенко — єдиний “чоловік” в українські владі. Жінки з таким характером ідуть з політики по старості, як Маргарет Тетчер, або через смерть, як Індіра Ганді, Беназір Бхутто, Евіта Перон. Ось тому поразка на виборах не буде для неї крахом, але ще більше сконцентрує її для подальшої боротьби за владу. Можливості для цього у неї будуть значні — вона залишається Прем’єр-міністром України, та і час буде працювати на неї з огляду на поліпшення економічної ситуації.
Арсеній Яценюк — інтелектуал, добрий оратор. Коли був у палаці культури “Юність” на зустрічі Арсенія Яценюка з калушанами, то сам пересвідчився, наскільки добре він контактує із залом. Знає, де підвищити, а де — понизити тембр голосу. Сподобалось мені як слухачеві, що він може з гумором відповідати на запитання. Та головне — мова його здається простою і доступною. Його можна зарахувати до політиків ліберальних поглядів. Обіцяє лише тяжкий труд, а потім за років … у нас буде все “о’кей”! Обіцяв також нічого не обіцяти. Однак за кілька хвилин, щоб сподобатися залу, пообіцяв, що, якщо буде Президентом, розпустить нинішню Верховну Раду. Трішки злукавив. Пожурив Арсеній Петрович українців і калушан, що витрачали валюту для покупок імпортних автомобілів. Потрібно відзначити, що і його оточення цим грішило, бо у його ескорті — не дешеві імпортні машини. Його програмні тези щодо відбудови України (особисто декларує, що 18 років нічого не робилося. — Авт.) нагадали мені березень 2002 року і виступ Ющенка на бульварі Незалежності у Калуші. Лише у Віктора Андрійовича вони уже у той час були краще опрацьовані.
Тож, якщо Яценюк буде обраний Президентом, то:
— по-перше, працевлаштує людей зі свого оточення, які, як каже Арсеній Петрович, — чудові спеціалісти, і можуть “перевернути” Україну та поставити на ноги;
— по-друге, він змушений буде домовитись з “регіоналами” або Тимошенко. Без когось із них, він навіть Верховної Ради не зможе розпустити. А найнеприємніше для нього буде, якщо Юлія Володимирівна і “регіонали” об’єднаються проти Президента Яценюка.
У цілому похід Арсенія Петровича за президентською булавою дуже нагадує мені проект “Озиме покоління” Валерія Хорошковського на парламентських виборах 2002 року: так само багато різноманітних політтехнологічних штучок. Тоді наш виборець “переорав” це покоління і не допустив його представників до законодавчого органу. А як буде зараз, уже скоро побачимо. У разі поразки на виборах політичне майбутнє Яценюка не зрозуміле. Може бути як із Хорошковським. Хто його сьогодні знає як політика?
Віктор Ющенко — політик-ідеаліст і ліберал, який уже вписав себе в історію України, та, на жаль, не золотими буквами. Він дійсно дуже багато зробив щодо українізації нашого суспільства, відродження української історії, духовної спадщини та культури. А у 2001-2004 роках сам факт, що українці мають Ющенка, підтримав націю. Однак уже зрозуміло: Віктор Андрійович не став і не стане українським де Голлем, хоча мав для цього усі передумови. Передусім, він понад рік мав владні повноваження Леоніда Кучми, довіру народу на рівні понад 70%, міжнародну підтримку та наляканих, деморалізованих опонентів. У плані соціально-економічних змін Президент змарнував час. Задекларовані реформи фактично не проводилися. Загальмували реформи територіальна, місцевого самоврядування, податкова та ін. Податкова реформа дуже важлива у плані боротьби з корупцією, а корупція, як відомо, є інструментом та наріжним каменем владарювання олігархічних кланів. До речі, другий термін президентства Ющенка навряд би щось змінив. Ми, певно, стали би свідками подальшого відродження історичної спадщини, буксування соціально-економічних перетворень та постійних політичних потрясінь. У цілому час політиків-ідеалістів спливає — настав час жорстких прагматиків.
Володимир Литвин — близький до ліберальних поглядів, а політичний вплив і відповідно влада незначні. Заслуговує уваги його політико-економічна програма на дочасних парламентських виборах. Проте, довге перебування у найближчому оточенні Кучми, безпосередня участь Литвина у “протисканні” конституційної реформи роблять його дуже політично вразливим. Також при потребі опоненти спікера зможуть маніпулювати свідченням колишнього генерала Пукача. На сьогодні він потрібен усім основним політичним гравцям. Пророчим був його передвиборчий лозунг “Україні потрібен Литвин”.
Усі інші майбутні кандидати, найпевніше, суттєво не вплинуть на кампанію виборів 2010 року. Проте, згадаю ще декілька імен, що з різних причин на слуху у людей.
Сергій Тігіпко — виступає за сильну президентську владу, тобто позиціонує себе у свідомості громадян із політиком деголівського типу. Однак його кампанія виглядає не дуже успішним політпроектом, але доброю піар-акцією. Як каже одна моя знайома: “Шкода даремно витрачених грошей цього пана”.
Ще у 1999 році здавалося неймовірним, що комуністи та їхній лідер Петро Симоненко так швидко втратять свої позиції. Однак вже очевидно, що “ліві” не будуть основними гравцями за владу, хоча комусь ще можуть підіграти.
Крайні праві Олег Тягнибок і “Свобода” також, вочевидь, не досягнуть значних успіхів, але будуть мати достойні результати на Західних теренах. Від виборів до виборів вони стають все більш вагомою силою.
Знаєте, що таке “російська рулетка”? Це беруть пістолет — наган та із зарядженого барабана витягують один патрон. Барабан крутять і стріляються. Шанс залишитися живим є, але не великий. Образно — у 2010 році така процедура очікує Україну. У цілому на цих виборах за всіма політиками, які реально претендують на пост Президента, тягнеться шлейф негативу. Проте, у найближчий час інших політиків у нас не буде. Їх потрібно ще виховувати, так само, як і владу. Пригадую влучні слова батька анархізму Кропоткіна: “До влади можна допускати лише ангелів, і то в них через тиждень почнуть рости ріжки”. Ось тому лише розвиток громадських організацій, місцевого самоврядування і постійний тиск народу через ці інститути на державну владу дозволять наблизити її до наших уявлень, якою вона має бути. І тоді будемо менше розчаровуватися у політиках.
Та досить про сумне. Для всіх нас є й оптимістична звістка. Незалежно від результатів виборів уже у 2010 році почнеться економічний ріст і не пізніше 2012 року ми вийдемо на докризові показники. А потім, уявляєте, наступлять омріяні благополуччя та добробут. Може.
Ватикан: коли час зупинився