Цього разу комуністи йшли із квітами, без серпасто-молоткастих червоних прапорів, хоч і колір квітів на вінку був традиційним — криваво-червоним, що псував естетику синьо-жовто-білих кольорів інших вінків, покладених на знак пам’яті загиблим солдатам. Комуністи встановили свій червоний вінок біля самого підніжжя скульптури меморіалу — якнайвище поверх вінків від влади, партій та інших громадських організацій. Мабуть, хотіли акцентувати цим свою політичну орієнтацію, бо і в промовах молодий перший секретар Івано-Франківського обласного комітету КПУ Володимир Стула ввесь час наголошував на “радянських солдатах”, “червоній армії” і на “радянському народові”, на відміну від окремих ветеранів, котрі говорили про молодих хлопців і дівчат, і про Україну. Хоч дехто із партійного натовпу пробував виправляти виступаючих вигуками про “радянську Україну”.
Над могилами загиблих, у виконанні однієї з учасниць ходи, пролунав вірш про ті події. Військові ветерани Олександра Синиця і Кирило Коробець у своїх виступах згадали свою молодість і той перший день війни, мобілізацію на фронт й евакуацію у тили. Подякували всім, хто ще залишився живий, віддали шану загиблим і висловили сподівання, що і ці сучасні негаразди, котрі всі маємо зараз, також подолаємо. Голова обласних комуністів Володимир Стула подякував усім присутнім за голос народу, а не “голос можновладців, що прибігли і втекли”. Напевне, йшлося про відсутність керівництва міста і області у меморіалі у цей час.
Після покладання вінків та оголошеної о десятій годині хвилини мовчання та кількох виступів весь люд розійшовся, а на варті залишилася тільки міліція. І ще одна жіночка залишилася: вона ще довго молилася біля хреста. На жаль, вийшло так, що хвилину помовчати прийшло кілька десятків людей, а пом’янути загиблих на тій страшній війні і помолитися — лише одна людина. Так буває.