ЕкоЕнергія



PolitClub: дискусія  про еліту Галичини

Помилка в тексті?
Виділіть її мишкою та натисніть

Система Orphus

PolitClub: дискусія  про еліту Галичини

Дата публікації: 2011.07.22 | Коментарів: 0 | Переглядів: 12358

У неділю, 17 липня, в Івано-Франківську зібрався PolitClub — проект Віталія Портнікова – відомого громадського діяча, головного редактора каналу TVI. Клуб збирається на добровільних засадах щомісяця. Досі було два засідання PolitClub-у у Києві, котрі там традиційно проходять в одному із кафе. Регіональна розбудова клубу почалася з Івано-Франківська: засідали у центрі міста у кафе “Хрущ на Вежі”.

 

Київська політика, за словами Віталія Портнікова, виглядає так, неначе поза Києвом нічого в Україні не існує, а все, що у Києві говориться, так має і сприйматися від Чернівців і до Луганська. Хоч усі прекрасно знають і розуміють, що це — не так. 

Учасниками президії цього засідання Polit Club-у стали: лідер громадської організації “Галичина” Павло Андрусяк, народний депутат України Роман Ткач, письменник Тарас Прохасько, журналіст Віталій Портніков, оглядач київського журналу “Фокус” Сергій Висоцький, керівник клубу молодих політологів Андрій Фармуга, а також Мирослав Маринович — віце-ректор Українського Католицького університету та Микола Княжицький — директор каналу TVI.

Галичина, на думку Віталія Портнікова, відігравала завжди особливу роль, і ця роль — далеко не остання. Але коли Галичина маргіналізується — ініціатива часто переходить не так до східноукраїнського, як до — радянського мислення, і це мислення, як правило, перемагає. Коли Галичина у “мейн стрімі” — країна йде вперед, хоч Галичина не є локомотивом цього руху, а тільки — простим учасником.

Павло Андрусяк, зважаючи на те, що розмітився крайнім за столом, то спробував бути крайнім і в дискусії. За його словами, вплив Галичини на українську політику зараз мінімальний. Проблема полягає у тому, що громадянське суспільство може бути одне і їх не може бути кілька, і воно повинно відстоювати спільні принципи. Крім того, фактично відсутні лідери думки (не плутати із політичними лідерами. — Авт.), які знають, що робити. І третє — здатність суспільства, реалізуючи ці ідеї, співпрацювати із владою, бо все, що є поборюванням влади, це — революція, це — не громадянське суспільство. Творення передбачає співпрацю із владою. Тому є проблема спільних цінностей для всієї України, а їх — практично немає. І зараз відбувається боротьба еліт, процес насаджування власних цінностей на інших територіях. У цьому контексті говорити, що вихідці із Галичини впливають на формування громадянського суспільства — складно.

Роман Ткач відзначив, що проблема не тільки у тому, що до кінця не сформоване громадянське суспільство, але також немає сформованої у державі еліти, у тому числі — у Галичині. Тому ми не можемо так сильно впливати, бо “нас ще немає”. Після часів Кучми і революції 2004 року вже потроху зрозуміло хто є хто, яку лінію проводить, хто не пройшов випробуванням влади, хтось боїться і мовчить.

— Еліта наша веде себе так, як і сто років тому, — переконаний народний депутат. — Це стосується і вчителів, і нашої медицині, і в якійсь мірі Церкви. Із сучасної еліти, на жаль, багато хто пішов у систему і там вирішує свої інтереси. Все проходить розрізнено і точково, неорганізовано. Зараз мало облич, мало ідей, і вплив наш на українську політику — незначний.

Андрій Фармуга зауважив, що молоді люди сьогодні по-особливому дивляться на процеси, що відбуваються. Чи впливає Галичина на українському рівні? На думку молоді, скоріше за все, — ні. Але Галичина, як вогонь Прометея: не зовсім зрозумілий, але вабить їх. Це і мультикультурність, і релігійні особливості, і досвід героїчних визвольних змагань. Це мотивує молодь, навіть у пострадянському середовищі, до активності — тут вони беруть приклад для себе.

Що стосується малого політичного впливу Галичини, то Андрій назвав однією із причин нашу арифметичну меншість — менше виборців і, відповідно, менше представників, котрі приймають рішення. Схід і Південь чисельно переважають, тому у новітньому періоді України основна боротьба йшла між дніпропетровським і донецьким кланами — Львів був осторонь цих процесів. Віталій Портніков відразу парирував: хоч арифметично це правда — виборців із Галичини менше, але є ще й інша правда, котра набагато важливіша. Самих виборців, які розділяють українські цінності у широкому сенсі цього слова, — більше, і це довів 2004 рік. Цінності побудови цивілізованої держави, яка б дала можливість людям проявити свою ініціативу, яка була б соціальним захисником, є в українському суспільстві, і таких людей — більшість.

— Це також правда, хоч і не арифметична, — зазначив відомий журналіст. — Проблема у тому, що ці люди завжди роз’єднані регіонально, національно і мовно. Якщо ми і надалі створюватимемо штучні перепони, ми створюватимемо умови до того, щоб тут панувала агресивна меншість. Колись за Союзу була арифметична слухняна більшість — тепер арифметично слухняна меншість. Спільні цінності треба відшукати, їх треба визнати і заради них треба чимось поступитися. Питання також і в тому — чим?

Ми задихаємося двічі

Сергій Висоцький, запропонувавши присутнім фантазію про “довгий-предовгий мерседес”, із якого по черзі виходили депутати Верховної Ради, у тому числі і комуністи, котрі йшли під гаслами Леніна, і галицькі патріоти, які йшли під прапором Бандери, поставив цікаве питання: у чому суттєва різниця між цими обома групами депутатів? А різниці мало: це не зовсім політика, це — бізнес-проекти, метою яких є не робити політику і творити державу, а заробляти гроші. Отже, що треба, щоб реальна політика, а не “вирішування власних справ”, в Україні насправді з’явилася? Такою можливістю може бути Галичина як осередок приватної ініціативи, коли люди, зібравшись, змогли би дійсно зробити партію у нормальному значенні цього слова.

На думку Віталія Портнікова, у Галичині проблеми є, і їх можна охарактеризувати як “ми задихаємося” за аналогією з назвою есе литовського письменника і перекладача Томаса Венцлови “Я задихаюся” — це проблема інтелектуалів, до яких ніхто не прислухається, спекуляція національними гаслами навіть там, де ніхто нічому і нікому не загрожує, підміна принципів. Хоч і написано про сучасну Литву, але це також і про Галичину.

— Але ж ми задихаємося двічі, — переконаний відомий журналіст. — Литовці навіть собі не уявляють радянської атмосфери на сході країни і що там можна задихатися в атмосфері цинічного повторення якихось максим 70-х років минулого століття, що там знову виростають радянські люди — це все в атмосфері того, що історично доведено: що СРСР світоглядно і політично збанкрутував. Це ж які треба мати легені, аби вижити після такого!

Микола Княжицький нагадав присутнім казку про голого короля авторства Андерсена і казку Чуковського про таргана. Це — наше питання: проблема — у правильній оцінці ситуації і треба назвати речі своїми іменами. На сході країни людям цікаво бачити лідерів із Галичини набагато більше, ніж у самій Галичині, — і це видно із рейтингів каналів та програм. Цікаво, що на заході були великі надії перед помаранчевою революцією, потім було масштабне розчарування і зараз є певна політична апатія. У той же час на сході була надія на кандидата, який програв у 2004 році, і тепер, нарешті, він прийшов до влади, а жити стало гірше. Тому саме на сході протестні настрої стали сильнішими.

— Зараз жодні цінності не озвучуються, — наголосив Микола Княжицький. — Усе, що відбувається у країні, — це масштабна корупція. І громадськість сходу добре це відчуває і готова з цим боротися. У Сєвєродонецьку одна жіночка Рімма Білоцерківська об’єднала підприємців і вони сказали владі: “Ми не будемо у цьому місті платити хабарів!”. Їх тягали, пробували переслідувати, але зараз на рівні підприємців вони не платять хабарів, це місто фактично “вийшло зі складу України”… Ці люди живуть в Україні, їм потрібна українська культура і вони це розуміють. Не можна сказати, що люди, які зараз біля керма влади, чомусь Пушкіна більше люблять, аніж Шевченка, — вони ні одного, ні другого не знають. А прості люди шукають духовного опертя. На сході люди значно переосмислили цінності, а у нас чомусь апатія і  зневіра.

Гаряча дискусія гарячого літа

Тож, судячи із настроїв у Києві та Прикарпатті, все вже “дістало”, але ми ще не досягли так званої точки кипіння чи то, навпаки, — замороження. Цікаво, де саме знаходиться ота точка зміни агрегатного стану політики і чому немає змін? Значить, є ще якийсь ресурс терпіння чи інші чинники. Як можна пришвидшити оцей перехід, бо всім уже набридло, але чомусь усі мовчать?

Цікаву думку висловив Віталій Перевізник про той момент, коли галицька еліта втратила свій вплив. Це сталося тоді, коли ця наша еліта захотіла стати елітою київською. Колись тут вони були гонорові, а потім поїхали у Київ. “Ми повинні тут ростити людей, а західні впливові люди повинні співпрацювати із східними”, — зазначив учасник дискусії.

Дуже важливим об’єднавчим процесом є моральний рівень цінностей. Чому у Сєвєродонецьку стало можливим те, чого у нас немає у жодному місті? Вся справа у тому, що у Галичині дійшли висновку, що у нинішніх правових умовах, нав’язаних нам нібито з Києва, ми нібито нічого не зможемо зробити. Ця теза ще була за часів В’ячеслава Чорновола: ми хотіли експериментувати, але нам Київ не давав цього зробити. Ця помилка засіла нам у головах, і приклад Сєвєродонецька це яскраво демонструє. Друге — ми живемо у дуже лукавих умовах. Адже для всієї решти України ми є прикладом цінностей, ми говоримо, що Галичина — релігійний край. Але чим пояснити, що Українська греко-католицька церква — така потужна в Галичині, але і корупція — така ж потужна?

Роман Ткач зосередив більше увагу на самоорганізації громадян на прикладі Сєвєродонецька, де були сформовані серед підприємців так звані громадські трійки, котрі пильнували за дотриманням прав. І коли перевіряючі приходили на базар, то відразу приїжджали журналіст, юрист і представник громадської організації: юрист працює з перевіряючими, громадський активіст збирає людей, а журналіст робить репортаж. Стоп-реакція контролюючих органів — миттєва. Ще у дев’яностих роках, за словами народного депутата, коли у великих містах процвітав рекет і бандитизм, у гірських районах того було мало, бо туди боялися їхати: гуцули не жили по одному й у кожного була сокира.

— Ми закликаємо людей не до сокири, а до правового самозахисту, — зазначив Роман Ткач. — Політично активна частина суспільства повинна пропонувати це людям і пропагувати такі ідеї.

Віталій Портніков зауважив, що коли суспільство має потребу у чіткому громадському контролі, — така політична сила чи партія може з’явитися (умовно її можна назвати “партією порядних людей”). І вона працюватиме навіть тоді, коли конкретні учасники не зацікавлені безпосередньо у політичній діяльності. Такі люди можуть іти до парламенту, бо є така потреба. У Литві, для прикладу, відомі громадські діячі, журналісти перед останніми парламентськими виборами об’єдналися у партію, — жоден із них доти не був у литовській політиці, — і  відбулося очищення політики. А голова цієї партії зараз є спікером литовського парламенту. Мета була іншою, ніж в інших партій, — і люди за це голосували!

— Вибудувані БЮТ і Партією регіонів управлінські вертикалі, котрі зараз намагаються конкурувати, можуть бути зруйновані тільки одним — горизонталлю, тобто об’єднанням громадян і їхньою громадською активністю, — переконаний Віталій Портніков. — Це має бути якась практична мета — і вона може бути спільною для всіх регіонів України.

Петро Шкутяк переконаний: давно пора портрети Бандери, Шухевича, Леніна, Шевченка вилучити із політики, бо вони експлуатуються, м’яко кажучи, не за призначенням. Або ми шукаємо об’єднавчі фактори, або ж сепаруємося. Якщо ці гострі питання винести за межі площини політики — можна досягти багатьох успішних речей для України. На думку молодого політика, потрібно їздити у гості один до одного, у живому спілкуванні не конфліктувати, а пропагувати свої цінності, мову — це дає результат.

— Коли я зараз інколи слухаю Тягнибока, то у мене таке враження, що він вийшов з бункера тільки-що, де сидів із Шухевичем, де виконував бойове завдання, — зазначив Петро Шкутяк. — А насправді — вийшов з нормальної машини, посидів у дорогому ресторані.

PolitClub розглянув і мотивації еліти до її зростання і плекання. Адже у пошуку творчого, а не протестного начала, і дивлячись на еліту (людей, які силою свого розуму, інтелекту, фінансів, вмінням організуватися значно відрізняються від решти), можемо віднайти негативну мотивацію до розвитку самої еліти. У Галичині, якщо дивитися на неорадянську закомплексованість східного регіону, справа не виглядає краще. Кожний малий галичанин ще з дитинства великою мірою розвивається всупереч чомусь: його ніхто не підтримує — навпаки, батьки мають звичку “душити” своїх дітей, не вірять у їхні можливості, таланти та здібності, великою мірою пригнічуючи їх. У такій ситуації галичанин приймає бій, вчиться та розвивається “на зло” із негативної, або ж у кращому випадку — зі спортивної мотивації. Людина, яка наполегливо працює і чогось досягає, часто завдячуючи своєму комплексові. Такий представник еліти, приїжджаючи у Київ, для себе робить відмітку: “Життя вдалось — я не дебіл”. Звідси, частка протестного потенціалу значно переважає креативне начало, бо протестувати і боротися — це природна ситуація для галичанина. Значна частина галицької еліти відбулася через те, що її окремих представників гнобили і вони могли із цим боротися.

Проблема також і в тому, що галичани завжди вміли жити при окупаційній владі. Вони її не любили, але одночасно — і дружили. Нелюбов — це, передусім, недовіра. Але зараз ми всі підходимо до переоцінки цінностей. І наша стратегічна перевага полягає у тому, що галичани менше від решти України були під іноземним гнітом — і цю перевагу треба зберегти. Бо інша частина України хоче приєднатися до цього шляху. Треба просто вирішити, куди ж ми йдемо. І це завдання є добровільним!

 

 

 

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського Католицького університету:

— У дев’яностих ми були на хвилі надій, нам треба було правильно адаптувати ідеї. Тоді було легко бути світлою, креативною меншістю. Пізніше ця хвиля наштовхнулася на бар’єр. Лінія виборів тоді рухалася: спершу по лінію Збруча, тоді переходила по Дніпру, а у 2004 році досягла Сумщини. Власне кажучи, тоді вже вся гетьманська Україна голосувала в одному ключі. А далі — стіна, на якій зупинилася третя хвиля демократизації. Вийшло, що ми опинилися у нестандартній ситуації, і вона викликала у нас розгубленість. В умовах розгубленості будь-яка пасіонарність творить агресивну реакцію. Тому ми маємо такі відкати цієї хвилі демократизації назад. Галичина повертається назад у свою ідейну парадигму тридцятих років, а схід також повертається у свої радянські тридцяті роки… І у тих моделях зустрітися всім українцям неможливо. Тут треба зрозуміти, що сьогодні нам потрібен не протестний потенціал, а знову креативний. Протестний потенціал може об’єднати нас тільки довкола старих ідей, він створює тоталітарну атмосферу: тільки одна лінія, тільки одна думка і один курс; всі, що не з нами, — проти нас. А нам, коли ми наштовхнулися на стіну, потрібний нестандартний вихід і нестандартна думка. Нам треба атмосфери дискусії і креативу, щоб ми могли це намацати. Нам потрібна свобода. Тільки після того можна говорити про якусь масовість, коли ми знову вийдемо на якусь пасіонарність. Тому ось такі дискусійні зустрічі є значно важливіші, аніж якісь протестні заходи чи акції.

 

 

 

Тарас ПРОХАСЬКО, письменник:

— В Україні всі знають, що щось таке як “Галичина” існує, але заявити, що ми — якісь особливі, а не делегати від Львова чи Франківська, які прийшли просити грошей на ліквідацію потопу, зараз, на жаль, не можна. Шкода, що не можемо себе твердо назвати чи легалізувати як, скажімо, ті ж самі баски. Ми встидаємося чи втікаємо від того, що ми трохи інакші, і так є. На рівні Києва ті політики, які від нас туди прийшли, не відстоюють явно інтереси нашого краю, щоб про них так можна було сказати. Не потрібно “віднєкуватися”, обережно захищатися, тихенько забирати ногу, аби на неї не стали. Потрібно сказати Києву, що ми є вашою проблемою, ми у вас є, ми є з вами, але ми хочемо разом соборно ці проблеми вирішувати. Хоч ми — інші, і маємо свої особливі питання і потреби. Галицька еліта знаходиться у ситуації втечі від ідеї України — з прицілом на закордон, наприклад, на Варшаву. Те ж саме зі сходом — про Україну не йдеться. Нема сили сказати, що Україна — це не Європа, і не треба робити цих аналогій. Ми — у тісному контакті, але — не тотожні. Треба шукати цінний досвід у своєму наполяганні на “українськості”. Досвід мультикультурності і співіснування у нас надзвичайно багатий. І консенсус зараз є набагато ціннішим поняттям від так званої “єдності”, котра досить спекулятивна. Галицька еліта може перестати акцентувати на національних пунктах, хоч то і виглядає страшно і дико. То не є відмова, а щось інше; але ідеї здорового глузду, здорової психіки і здорового співіснування і контакту є важливішіими.

 

 

 

Павло АНДРУСЯК, голова громадської організації “Галичина”:

— Є корабель “Україна”, є п’яна матросня (самі вважають себе елітою) — вони б’ються за рубку і за управління судном. Періодично то одні, то інші перемагають. Таке враження, що пасажирам цікаво: чи буде сьогодні обід, чи дадуть хліба, маленькій частині пасажирів ще цікаво, чи поміняють воду у басейнах. Одне слово, пасажирам все одно, куди йде корабель. Але ж і у цьому пасажирському середовищі також відбувається формування еліти. Західна еліта пробує всіх закликати до європейської шлюпки, східна еліта — вже сидить в російській шлюпці і готова до спуску на воду… Стоїть питання: що робити? Цього від нас чекають. Перемога світогляду Галичини — це не арифметична перемога. Ніколи галичани Київ не завойовували і нічого там не вирішували. Галичани можуть показати приклад — у себе, тут. І так, як східні німці зруйнували берлінську стіну і прийшли до німців західних, так наші побратими можуть бути зацікавлені у тому, щоб узяти приклад із нас, галичан. Потрібно шукати формат України у цілому, але таку державу вже починати будувати тут.

Нашій еліті слід не встидатися вимагати задоволення своїх потреб, але потрібно бути готовим до компромісів, слід визначити, що саме для нас є останнім рубежем, чого ми не віддамо і за що ми не відступаємо.

 

 

 

Руслан КОЦАБА, громадський активіст:

— Грабіжницький дерибан землі та іншого майна у нас був не менший, ніж на сході. Просто він додатково ще був із вигуком “Слава Україні!”. Якщо говорити про галицьку еліту, то треба говорити, щоб менше пісяли у ліфтах і менше викидали сміття через вікна. А якщо піднімати народ і кудись його вести — треба відчувати відповідальність. Бо проблема не у москалях, мадярах чи поляках, а у нас самих — у нашому внутрішньому рагулізмі.

 

Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: