— Rоли я закінчив свою “Богородицю у синагозі”, то це, фактично, було закінчення моєї співпраці з газетою “Дзеркало тижня” і закінчення моєї есеїстичної практики для цього видання. Але після цього у мене залишилося певне відчуття якоїсь недомовленості. Тож, вирішив попрацювати над власним архівом, а це — величезне щастя всіх самозакоханих людей (Сміється. — Авт.), що вони мають архіви своїх публікацій і можуть до них звернутися. І от я попрацював над цим архівом і також зміг вибудувати щоденникову лінію з 2006 по кінець 2011 рік. І дійсно, коли ми вже фактично закінчили роботу над цією книжкою, коли вона вже була фактично у друці, то знайшлася назва і знайшовся потрібний образ.
Я був у Львові, і настоятель храму єзуїтів запросив подивитися цей храм. У ньому було книгосховище і він був закритий. На мене це справило гнітюче враження: з одного боку, все було дуже красиво, а з іншого — просто жахливо, бо то було радянське книгосховище з величезною купою книжок, таке з портретами Сталіна і якимись підшивками старих газет на тлі дуже красивого собору, прекрасним розписом, з янголами, — просто бездоганний собор, яких чимало є у Львові. І було очевидно, що одне впливає на інше: храм вбиває книжки, а книжки — знищують оздоблення храму… Із цього народився цей образ (назва книги. — Авт.). Моя книга — це намагання усвідомити, що ж відбулось з 2006 по 2011 рік, це дуже особистий погляд.
— Пане Віталію, ті люди, що пишуть, кажуть, що основною причиною, чому вони пишуть, є те, що не писати вже не можна. Скажіть, яка є причина того, що Ви пишете, і чи добре про це писати взагалі?
— Тема не загальна, але якось звучить по-галицьки (Сміється. — Авт.). Мені здається, що це просто наша робота, це — діалог із суспільством. Він може бути різним. Він може бути репортерським, він може бути публіцистичним чи особистим. Для мене, скажімо, у цьому діалозі є дві речі: щоб суспільство розвивалося і змінювалося, і щоб людина, котра веде діалог, розвивалася і змінювалася. Коли є ці два потрапляння, тоді щось і відбувається. І ми бачимо, що багато хто зупиняється у своєму розвитку. І коли є ця зупинка у професійному рості, тоді і зупиняється розвиток суспільства. Бо це залежить від людей, що мають професії, пов’язані із розвитком цивілізації: письменників, публіцистів, журналістів, режисерів, музикантів. Якщо вони зупиняються у своєму розвитку — ми бачимо, що відбувається із країнами, у котрих вони живуть. Саме тому, що у нас дуже мало небайдужих людей (статистично мало), ми перебуваємо у цій ситуації, у якій є тепер. Нас ніби доводять до такої розмови, щоб ми самі повірили, що ми нічого не можемо. Наприклад, оця дискусія про українську та російську мову на каналі “Інтер”, у котрій ми бачимо пані Ірину Фаріон і Олександра Чаленка. За такими “розмовами” ми бачимо здобуття депутатського мандату чи відпрацювання завдання свого хазяїна. А має бути зовсім інша дискусія — дискусія людей, котрі зацікавлені у розвитку своєї культури.
— Чому такою досить бездіяльною є ніша громадських організацій? Чому такий малий вплив її на суспільство?
— Причиною такого малого ефекту є те, що статистично мало людей бере участь у громадському житті. Якби їх було більше — результат був би набагато іншим. Але люди не беруть участі у громадському житті, тому що у нас не склався клас, який не просто має власну ініціативу, а для якого власна ініціатива не пов’язана із корупцією. Ми прекрасно розуміємо, що будь-яка людина, котра розпочинає свою справу, починаючи зі сходу і закінчуючи заходом, стикається з корупційними правилами гри. Як говорять наші бізнесмени: ми платимо менше податків, аніж західні колеги, але весь тягар податків — це хабарі. А це значить, що ці люди живуть за цими правилами гри і вони бояться їх знищити чи зруйнувати.
— Як Ви думаєте, що нас усе-таки чекає після 28 жовтня?
— Я вам відразу кажу: на мою думку, від цих виборів небагато що зміниться. Можуть бути різні варіанти. Я б сказав, що для сьогоднішньої влади є можливість втриматися навіть, коли вона програє вибори. Вона програє вибори, опозиція сформує опозиційний уряд. Якщо уряд буде затверджений, то діюча нині влада буде із ним конфліктувати, економічна ситуація не поліпшиться… Я навіть можу допустити, що опозиція, у разі перемоги на парламентських виборах, внаслідок нерішучих її дій, допустить, що Янукович може бути обраний на другий термін.
Є й інший варіант, котрий для мене є більш очевидний, — те, що Партія регіонів вибори сфальсифікує. Головне, що, наприклад, поточний момент відрізняє від усіх інших виборчих кампаній, — це те, що перестає функціонувати система управління на всіх рівнях: соціальному, економічному, політичному. Це можна побачити за деталями. У держави реально вже більше немає грошей для того, щоб виконувати свою соціальну функцію, а ніякої іншої функції у цієї держави, окрім соціальної, вже не залишилося. Держава наразі виконує корупційні функції, фактично, із затримки розвитку країни, затримки розвитку бізнесу, власної ініціативи.
От ми багато говоримо про грузинські реформи, але ми маємо усвідомлювати, що грузинська система була рівно такою, як наша. Вони втратили гроші, закінчилися пільги, закінчилися пенсії, але — і закінчилася роль держави в економіці. Закінчились розмови про те, що “народное достояние” не можна продавати: Грузія все продала, і ми все продамо — не буде нічого у державній власності. Я певен, що ми живемо у час закінчення соціальних грошей, і скоро політикам доведеться сказати це людям. І тоді з’явиться нова еліта, котра зможе провести всі ці ліберальні реформи, бо ніякого іншого шансу для розвитку не буде. Закінчення української держави у тому вигляді, як воно є зараз, для мене — доконаний факт. Це, фактично, — тільки справа часу. Скільки потрібно буде часу, я не знаю. Два з половиною чи три роки — це максимум виживання для України, три-чотири роки — це максимум для Росії. Які будуть у подальшому форми існування, я не знаю, я — не пророк. Я можу говорити тільки про кінець, але не про початок.
Я вважаю, що українська держава має більше можливостей втримати свою цілісність, свої території, аніж Росія, у цій ситуації закінчення системи влади. Саме тому я, звичайно, хотів би, щоб опозиція перемогла на цих виборах просто з тією метою, щоб люди потім оголосили вотум недовіри повністю безжалісній і корумпованій владі. І хто б не виграв ці вибори — ми матимемо нові вибори через два з половиною роки, ми будемо мати цілу череду прем’єр-міністрів і зміни урядів. Але ми входимо у нормальний розвиток країни, коли у людей є можливість вибору тієї системи управління, котра забезпечить можливість вільного прояву ініціативи. Ту радянську державу, що існувала з 1991 року з її багатствами, заводами та іншими ресурсами, ми використали майже повністю. Якби ми провели реальні економічні реформи всередині дев’яностих років, то ситуація була б іншою. Ми не дали можливості людям нормально розвивати своє господарство, свої ініціативи, ми не привели іноземних інвесторів. Нам доведеться за все це заплатити болісним швидким переходом до нормальної економіки. У цьому немає нічого приємного для простих людей, але у нас немає іншого виходу. На жаль.
— У попередній своїй книзі “Богородиця у синагозі”, коли Ви розповідали про Кваснєвського, у Вас були такі слова: “Звичайно, сильний політик може випереджати свій час, одначе в інертному суспільстві, суспільстві, яке зупинилося, просто нема чого втрачати і , звісно, нема кому”. Як Ви думаєте — чи сьогодні нема політичних лідерів, на яких можна би було рівнятися, змінюватися у середовищі нинішньої опозиції?
— Знаєте, чесно вам кажу, що я взагалі не шукаю ніяких лідерів, а тим більше — від опозиції. Я шукаю лише суспільного запиту громадськості на реальні реформи. Я от вам розкажу про того ж Саакашвілі на час Трояндової революції. Він не був ніяким лідером революції, ніяким Ющенком. Він був маргінальним радикальним політиком, який виступав від опозиції і виступав під радикальними гаслами, здебільшого такого специфічного толку… Я би міг на той період порівняти його з Олегом Тягнибоком. От ви уявляєте, що Олег отримав би 50% підтримки народу? Це, напевне, неможливо, при цьому відмовившись від половини своїх гасел. А Саакашвілі повівся саме так, тому що на момент, коли зруйнувалася оця система шеварднадзівська, виявилося, що лідери справжньої опозиції, від якої відійшов Саакашвілі, є представниками тієї самої номенклатури і не можуть виконувати завдань щодо повного знищення системи. А Саакашвілі зміг. Але на це був громадський дозвіл і громадський запит.
І треба ще розуміти одну річ: президент Грузії зовсім не користується популярністю у власній столиці. Він її втратив саме тому, що ці перетворення виявились настільки болісними, що з точки зору населення великого міста вони призвели до серйозних проблем людей. А з точки зору країни реформи призвели до поліпшення. І тому країна має бути готова до таких випробувань. Але для цього потрібен суспільний запит. Я повторюю: Саакашвілі ніколи не був ніяким лідером Грузії. Якщо б ви на момент тієї революції спитали, чи бачать вони якогось лідера, то прізвище Саакашвілі прозвучало би із задніх лав із уст тієї людини, котра була би неймовірно несимпатичною. І більше того: виявилося б, що така людина зараз глибоко розкаюється, що тоді підтримала Саакашвілі. З’явився запит і з’явилася людина, котра відповідає цьому запиту.
Не треба шукати ніяких лідерів. Українські зміни закінчились саме після того, коли Майдан, котрий зібрався у Києві, почав кричати “Ющенко, Ющенко!” — це вже безпорадність. От якби люди кричали “Економічна свобода!”, “Демократія!”, “Реформи!”, якби вони прийшли під Адміністрацію Президента і винесли його звідти через півроку або блокували його у Безрадичах, поки він не підпише нормального закону, ми би мали зовсім іншу країну. Можливо, Ющенко пішов би з посади Президента тільки через рік і в нас були би дострокові вибори, але ми мали б нормальну державу. А ми чекали два-три роки, поки Ющенко “дозріє” до якихось рішень…
— Говорячи про реформу у Грузії, треба згадати ще про одну країну – про Сполучені Штати Америки. А от інакше воно було б інакше. Як думаєте?
— Я у цьому не певен. США — це інвестиції. Інвестиції можливі тільки для того, у кого немає корупції. Коли у вас нема корупції, США може віддати вам половину свого золотовалютного запасу. А якщо у вас є корупція? Третина цього запасу піде на дачу Президента, інша третина — на дачу прем’єра, а ще одну третину розкрадуть керівники регіональних адміністрацій. На цьому інвестиції закінчаться. Ну, може щось навіть трошки лишиться опозиції, на пенсії і на пільги… Якщо б США дали нам стільки грошей, скільки дали Грузії то це б означало, що Межигір’я просто стало втричі більшим, — і все!
