За 60 своїх він прожив 300 років української історії...

«…У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні.
У тебе так: все безголов’я,
Що на багно кричить: «Блакить!»
Але поет каже у фіналі:
«Я ж син твій, син, що йшов за тебе
На смерть і реготи не раз,
Той, що прокляв і Бога й небо,
Аби тобі був слушний час».

Я дивувався, як можна зберегти таку пам’ять, відбувши 15 років у таборах радянського ҐУЛАҐу. А ще цікаво, що Вячеслав Максимович сприймав-бачив Українську історію як своє життя – складалося враження, що за 60 своїх він прожив 300 років Української історії.

Додайте до рідкісної здатности всього дошукуватися ще й здібности журналіста – власне, все це й породило діяча-дисидента, видавця знаменитого самвидавівського «Українського вісника» та автора не менш знаменитого «Лиха з розуму», за що отримав низку премій на Заході. Там «Лихо» виходило під назвою «The Chornovil Papers» («Записи Чорновола»).

Нічого дивного, що й про Крути він заговорив першим найголосніше. Він добре знав не лише дати подій, а й місця дії.

Наприклад, у 90-ті роки я чув, як Вячеслав Максимович докладно розповідав відомій прем’єрці Польщі Ганні Сухоцькій, де саме в Тарнуві, а якраз ми йшли цим містом, працював УНРівський уряд Петлюри в екзилі, і чому варто відкрити там меморіальну дошку.

Вячеслав Чорновіл став, я би сказав, образом примирення. Формулу «Пробачаємо і просимо вибачення!» перебрали собі поляки, але підвалини взаємопорозуміння закладалися саме Вячеславом Чорноволом.

Клаус Кінкель, коли був міністром закордонних справ Німеччини й цікавився Україною, то казав: «Мене перед усім цікавить, що думає пан Чорновіл, а потім те, що мені говорять про Україну». І коли приїздив в Україну, то запросив Вячеслава Максимовича та Михайла Бойчишина (якого після викрадення в січні 1994 року досі не знайшли) до відведеної німецькому міністрові резиденції в Києві на Липській.

У мене залишилися чорно-білі фотографії з тої зустрічі.

Вячеслава Чорновола радо запрошували до себе і Рональд Рейґан, і Марґарет Тетчер…