До політики Анжелу Ярову підштовхнуло саме життя. На світлині — разом з лідером Радикальної партії Олегом Ляшком Що привело її у політику, який у неї досвід і цінності, яка мета — про це в інтерв’ю з Анжелою Яроватою.
— Розкажіть про себе. Ви лише кілька років займаєтеся громадсько-політичною діяльністю. Звідки і як Ви прийшли у політику? Що стало поштовхом?
— Я народилася в Івано-Франківську і прожила тут 37 років. З досить бідної родини: мама сама виховувала двох дітей. Тому почала працювати з раннього віку – з першого класу. Мама їздила «човником» у Польщу, у Румунію. Я помагала їй продавати товар. Мама, щоб нас вивести в люди, працювала на трьох роботах. Потім я вчилася на бухгалтера в нашому технікумі статистики. Пропрацювала 5 років бухгалтером, продавцем, менеджером з реклами... Вийшла заміж, народила сина. Взялася за торгівлю – стоковими речами, забезпечувала родину.
До політики в мене була осторога, як і у більшості українців. Політику вважають брудною і брехливою справою, і погодьтеся, у людей вистачає причин так думати. Ми навіть на кухні рідко зачіпали політичні теми: завжди сподівалися лише на себе, на власні сили, а не на тих, хто обіцяє краще життя з якоїсь трибуни чи телеекрана. Але, як відомо, якщо ви не цікавитеся політикою, то вона зацікавиться вами.
Безпосереднім поштовхом стало саме життя: я мешкала на вулиці Тичини, а це була чи не найгірша вулиця в Івано-Франківську. Люди вже махнули на це рукою, казали, що її ніколи не відремонтують… Але мені урвався терпець. Почала висвітлювати проблеми, пов’язані з цією вулицею. Врешті, мешканці вийшли на мітинг, я писала про це статті, знімала відеоролики. В кінці кінців дорогу таки зробили, і в цьому також є заслуга людей і наша. Потім займалась проблемою тарифів, зокрема, і на проїзд у транспорті. Отак закрутилося… Стала заступником голови Івано-Франківського обласного осередку Всеукраїнського об’єднання “Голос”. Люди тоді сказали: ну, добре, хоч є кому ці питання порушити, можливо, щось і вдасться зробити.
Ще одне питання, яке мене безпосередньо хвилює і спонукає займатися політикою: у багатьох знайомих родинах люди виїжджають за кордон на роботу. Дуже багато моїх знайомих і друзів. При чому лікарі виїжджають на роботу санітарками… Є люди, які добре влаштовуються, скажімо, програмісти. Але ж більшість виїжджає заради виживання своїх родин… А сім’ї руйнуються, діти ростуть без матерів, які постійно на заробітки та й на заробітки. Невже всім доведеться виїжджати? Чи тут все ж можна щось змінювати? А як змінювати, якщо не братися за політику. Якщо ми хочемо, щоб наші люди лишалися тут, мусимо змінювати країну. Мало просто тихо ненавидіти політику і політиків чи залишатися байдужим, треба приймати рішення і братися до роботи.
— Чому Ви обрали саме Радикальну партію?
— Це свідомий вибір. По-перше, саме вони зараз в опозиції до чинної влади. Інші намагаються пристосуватися і торгуватися. По-друге, у них чітка соціальна політика, спрямована на захист звичайного українця. Вони голосно говорять про проблеми, які болять усіх.
РПЛ часто звинувачують у популізмі. Не боїтеся, що Вас також звинуватять? Адже мало говорити про біди, треба пропонувати шляхи вирішення проблем.
Звичайно, і Радикальна партія це робить. Саме з ініціативи РПЛ на початку червня ухвалено закон про скасування оподаткування пенсій. Тобто вони не тільки говорять, але й роблять.
— А чому 85-ий округ, Ви ж франківчанка?
— Я франківчанка, але я дуже добре знаю ті краї. Це ж рідна область. Я об’їздила увесь Рогатинський район, маю там багато друзів, знаю, що там відбувається, які проблеми. Зараз вивчаю проблеми Калуша.
— Навіщо вам депутатство, політичною діяльністю можна ж займатися і без мандата?
— Депутатський мандат – це лише інструмент. Мене цікавить не «корочка», а досягнення мети.
Ви гляньте деколи трансляцію засідань Ради. Там більшості депутатів часто просто на робочих місцях немає. Я звикла відповідально ставитися до роботи. І це мене обурює до глибини душі: коли на порядку денному гострі соціальні питання, а обранці сидять і залипають у своїх дорогих смартфонах. На площі мітингують бюджетники чи шахтарі, а вони тусуються, балакають, на футбол літають у Францію… Не можу на це дивитися без злості. Я знаю, коли люди працюють з натхненням, з бажанням. Я сама завжди так працювала. У парламенті зараз я цього не бачу, це якийсь клуб за інтересами в більшості своїй. Вони лінуються навіть вийти до людей і поспілкуватися, пояснити ситуацію, прислухатися і подумати над її вирішенням.
Я бачу для себе завдання в Раді так: хочу і буду робити все можливе, аби наші люди не втікали масово за кордон. Якщо закривати на все очі, якщо депутати замістьроботибудутьгигикати і селфитися, тусуватися під куполом, ми просто втратимо країну. Парламенту потрібно більше нової завзятої крові. Нових людей. Якщо будемо сидіти вдома і тільки пробувати вижити й прогодувати свої родини, то нічого не досягнемо і нікого не врятуємо.
— На окрузі Вашими конкурентами будуть відомі прізвища. Як будете боротися за перемогу?
— Так, на окрузі є Сергій Насалик, брат Ігоря Насалика, нинішнього міністра. Є Віктор Шевченко, брат нардепа Олександра Шевченка. Це люди, в розпорядженні яких мільйонні ресурси. Але чи можна їх вважати кращими лише тому, що в них багато грошей? У нашій владі багато людей з мільйонними статками, і що?...
Окрім провладних кандидатів, своїх представників висунули на округ і опозиційні сили – «Батьківщина», «Свобода». Вони йдуть до людей з тими ж словами, що й Ви.
Та ж будь ласка! Звісно, кожен буде розповідати, як захищатиме народ. Але та ж «Батькіщина» вже була у владі не раз, її висуванка Сікора була нардепом. І що? «Свобода» була в уряді, у парламенті, керує областю, і де результат? Я впевнена, що у владу треба делегувати людей, яких у владі не було і які до неї не рвуться, для яких влада – не самоціль. Там треба людей, які ставляться до влади як інструменту досягнення головного завдання – покращення життя звичайних людей. Зараз у країні криза, і мільйонери, всі ці «панамські патріоти» — її переживуть, не сумнівайтеся. В такий час у владі потрібні обранці, які допоможуть вижити простим людям, які розуміють і відчули на власній шкірі проблеми пересічних громадян. Тому пріоритетом сьогодні має бути соціальна політика: здешевлення комунальних тарифів, збереження соціальних виплат, зокрема допомоги при народженні дітей, одиноким матерям. Ви чули, щоб хтось із цих офшорних патріотів говорив про це? Їх більше цікавить прибуткова торгівля вугіллям з терористами і освоєння сотень мільйонів на державних тендерах. Залізти в кишеню одиноким матерям – це вершина цинізму.
Так, на соціальні виплати потрібно заробляти до бюджету. Тому в період кризи треба зосередитися якраз не стільки на тому, щоб економити й урізати, затягувати пояси звичайним людям, а саме на тому, щоби більше заробляти. І Україна може більше заробляти: для цього потрібна рішуча податкова реформа, дерегуляція економіки, нормалізація інвестиційного клімату. Грубо кажучи – треба, щоб влада не крала. Найкращий сигнал для бізнесу – це корупціонери за гратами, невідворотність покарання для нечистих на руку посадовців, справедливий суд. Тоді в країну потягнеться інвестор, оживе і місцевий підприємницький клас... Він вже не боятиметься, що якийсь жирний чиновник попросить взяти його в долю чи вимагатиме відкат чи хабар за «прискорення процедур»… А у нас вже два роки керують «реформатори» — і де ж ці реформи, де якісь результати, крім захмарних тарифів для населення і ситих задоволених пик можновладців? У нас заробляє не бюджет, а клептократи у вишиванках, а економити пропонують звичайним громадянам. Перебої з мізерними виплатами матерям – це прямий наслідок діамантів у сейфах прокурорів. Бо коли у тих сейфах будуть справи на корупціонерів, допомоги на дітей не треба буде урізати, і людям не доведеться їхати доглядати за чужими дітьми чи чужими пенсіонерами. Будуть працювати тут і доглядати за своїми родинами.
— Чим, на Вашу думку, особливий 85-тий виборчий округ? Що хвилює тутешніх виборців, окрім соціальних тем?
— Що стосується Рогатинщини, крім соціалки, є проблеми у сільському господарстві, є труднощі у стосунках з орендарями паїв. Орендарі пропонують розрахунок продукцією – кілька мішків зерна, наприклад, у рік. А людям потрібні кошти. Є проблема з виснаженням ґрунтів: агрофірми не завжди дотримуються сівозмін, а це виснажує землю. Пайовики можуть лишитися зі знищеними наділами. Це потрібно регулювати.
Калуш – це зразок проблемного індустріального міста з одним крупним бюджетотворчим підприємством, яке довели до занепаду. Раніше на хімічному концерні – як там казали, «хімії» - працювали з півтора десятка тисяч калушан і мешканців сусідніх сіл. З приходом російського власника - «Лукойлу» — працівників стало в рази менше, а саме виробництво більше простоює. Ясна річ, люди, як і всюди в країні, змушені були податися на заробітки.
Від місцевих калійних виробництв залишилися лише аварійні шахти і хвостосховище, наповнене соляною ропою, прорив якого може перетворити Калуш і район на соляну пустелю. Калушу потрібні грандіозні інвестиції, щоб ліквідувати екологічну загрозу і відновити господарку. Калуш міг би стати великим індустріальним парком, над цим треба системно працювати, а не розкрадати виділені державою на заходи з екобезпеки сотні мільйонів. Якщо інвестор не почуває себе в безпеці, то шансів у таких міст, як Калуш, немає. На жаль, влада досі дивиться на інвестора, як грабіжник на людину згаманцем у темному провулку. А мала б зустрічати з хлібом-сіллю та оркестром і всіляко помагати. Бо податки - це наповнений бюджет і, в підсумку, вирішення соціальних проблем, про що ця влада постійно говорить.
— У владі часто виправдовують кризу війною. Яка Ваша позиція щодо війни на Сході України?
— А хіба це війна заважає політикам і чиновникам, які сидять у просторих комфортних кабінетах на Банковій, приймати потрібні для країни рішення - з дерегуляції бізнесу, реформи силових відомств, податкової реформи, судової, освітньої, медичної і так далі? Їх що – вибухи «градів» відволікають? Це війна змушує красти? Як на мене, красти в часи війни з бюджету країни, яка захищається ціною життя своїх молодих громадян, – це вже не крадіжка навіть, це мародерство. Так, війна – це людське горе і величезні збитки для держави. Але вона якраз мала би підштовхнути еліту до швидких і ефективних реформ, а не до грабунку. Якщо ми, звичайно, хочемо вціліти як держава і перемогти.
Я, як і кожна жінка, як кожна мати, мрію, щоб ця війна припинилася. Я спілкувалася з ветеранами, я спілкувалася з переселенцями, які приїхали сюди, втративши рідні домівки. Говорила з людьми, які втратили рідних, з матерями, які блокували дороги, не бажаючи віддавати синів на фронт. Я сама мати хлопчика і розумію інших матерів: ми не для того народжуємо, щоб отримувати дітей у трунах чи інвалідами. Як же припинити цю війну? Якщо можна переговорами – то треба говорити. Але при цьому не маємо права поступатися Україною. Мусимо стояти на своєму саме заради дітей і майбутнього країни. Мусимо ставати сильнішими: подолати на внутрішньому фронті свого головного ворога – корупцію, підняти економіку, зміцнити армію, дати українцям гідне життя, за яке варто боротися. Тоді і переговори будуть інакші: сильних бояться, а слабких і злидарів не слухають.
— Ви займалися волонтерством? Розкажіть про це.
— Я б не дуже хотіла афішувати цю діяльність. Бо публічна благодійність – це не благодійність, а самопіар. Якщо коротко – я займаюся допомогою дітям-сиротам, дітям з обмеженими можливостями, інтернатам. Возимо допомогу, організовуємо для діток свята, майстер-класи та інші заходи. Це те, що я роблю і буду робити від щирого серця, а не для самореклами.
— Як Ваша родина відреагувала на рішення йти в політику?
— Сім’я у мене звичайна: чоловік працює менеджером, ми виховуємо сина, йому 9 років, вчиться у четвертому класі. Підтримують мене тепер. Хоча, скажу вам, люди просто вже ненавидять депутатів. Навіть моя свекруха спочатку казала: «Нікому і говорити не хочу, що ти вирішила податися в депутати. Це якась ганьба, що люди будуть казати…». Тому я маю осторогу, бо знаю, як люди ставляться до політики, що думають про депутатські пільги, відвідуваність сесій, зарплати, їхні перельоти на футбол і тому подібне. От я в дитинстві хотіла вчителем бути: я ж не мріяла на ринку працювати, хоча в жодній роботі, за яку в житті бралася, не бачу нічого поганого... Хотіла бути вчителем німецької мови, добре вчилася, знала мову – отримувала перші місця на олімпіадах. Але була проблема – гроші. Вступити без грошей тоді було майже неможливо. Мамі назвали суму – це були для простого бухгалтера фантастичні гроші. Тому я теж пішла на бухгалтера, потім торгівлею займалася. А тепер скажіть: а вчителем сьогодні як бути? Дві тисячі гривень – це хіба гідна плата за таку роботу, за виразки, за розхитану нервову систему? А лікар, який змушений животіти на мізерну зарплату і сподіватися на хабарі якісь, чуючи прокльони в спину? А чи є в Україні сьогодні професія, яку не проклинають? Та весь життєвий уклад треба міняти в країні, ламати гнилу систему, яка викривлює справжні цінності, не залишає людині шансу на гідне, порядне і при цьому не жебрацьке життя. От заради такої мети мені не соромно йти на вибори і братися за політику.
Політична реклама