Левко Лук'яненко, голова Республіканської партії Ігор Паризький та кандидат у народні депутати Ігор Ткач на зустріч Слово «республіка» походить від двох латинських слів «res» – справа та «publica» – народ, отже – «справа народу». За визначенням, республіка є формою уряду незалежної держави, де влада знаходиться в руках вибраних представників народу, що керують державою у відповідності з головним законом (Конституцією). В сучасному світі визначення республіки часто звужується до поняття – держава без монарха. 147 держав світу є республіками, згідно з цим вузьким трактуванням терміну, але, насправді, республік є значно менше. Чи можна назвати республікою Північну Корею чи Росію? Звичайно, що ні. Бо ними керують монархи, тобто люди, які за титулом не є королями чи царями з правом спадкової передачі влади, але насправді керують своїми державами монархічно, тобто «одновладно».
Існує ціла плеяда країн, де, не зважаючи на республіканський фасад, голова держави фактично є «самодержцем». Щось схоже в нашій любій Вітчизні намагався впровадити майже кожен президент України. Але наш народ уже двічі піднімався на боротьбу, щоб скинути тиранів та узурпацію влади, й обидва рази це вдавалось. Не вдавалось лише утримати владу в руках народу, бо обидва рази на хвилі боротьби до влади приходили люди, які вважали, що народ боровся за них – самозакоханих «месій», а не за справжню республіку.
Українці є республіканцями, принаймні, ті, що є справжніми патріотами. Бо не забуваймо, що «республіка» є формою уряду незалежної держави. Український республіканізм має давнє та плідне коріння. Можна згадати Запорізьку Січ, яка називала себе християнською республікою і де всі посади були виборними. Можна піти ще далі у віки і згадати Віче з часів середньовіччя, яке було форумом народу і дуже часто обирало чи скидало князів та королів стародавньої України. Ми, українці, ніколи не любили монархії, ми завжди об’єднувались в незалежні громади. Проблема була лише в тому, що ми не завжди могли дійсно політично об’єднатись для створення власної незалежної республіки, як це зробили американці в 1776 році, чи французи в 1789-му.
Саме тому, що українці у XVIII столітті не змогли до кінця викристалізувати ідеї республіканізму, наша держава опинилась в страхітливому стані залежності від Московії – країни рабства, «чінопочітанія» та шовінізму. В XIX столітті, коли почалось формування української політичної нації, ідеї республіки ішли паралельно з ідеями незалежності України. Склалось так, що коли політичні партії почали формуватись наприкінці ХІХ століття, вони не містили в своїх назвах слово «республіка», але суть їхньої діяльності була саме республіканською. Тобто: 1) незалежна держава; 2) влада народу; 3) організоване суспільство; 4) соціальна справедливість. Саме ці чотири ознаки характеризують поняття республіканізму в усьому світі.
Іван Франко в зрілі роки відійшов від соціалізму і став активним прихильником цих засад, а в створеній ним Русько-Українській Радикальній партії, за його керівництва, у 1895 році Бачинським було вперше озвучено заяву про політичну самостійність українського народу.
В 1902 Микола Міхновський заснував Українську народну партію, котра була першою націоналістичною партією України, що висунула гасла, які актуальні і зараз:
«1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей. 2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-гнобителів. 4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі. 6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш».
Якби ці заповіді набули найширшого розповсюдження вже в ті роки, Україна б не програла своєї незалежності в 1917-1921 роках і стала б дійсно великою незалежною Республікою. В 1991 році український народ знову висловив свій вибір творення національної держави. Тепер його треба наповнювати справжнім вмістом, ідеологічною роботою, для того щоб ідея українства стала центральною в суспільстві. Потрібно багато зробити, щоб українська економіка стала національною економікою, щоб національна фінансова система обслуговувала український бізнес, а не навпаки. У ворогів України є велика мрія – щоб ми і надалі залишалися колонією, щоб наші гроші далі були в чужих руках, щоб ми соромилися, що українці, щоб знищити нашу віру в спільну справу, яку робимо, щоб здалися і змирилися з тим, щоб бути рабами. Тому, той, хто бореться – той вже вільний.
Українська Україна — попереду, і вона все одно переможе. І краще рано, аніж пізно, бо й так втрачено багато часу. Наші батьки, хоч і будучи справжніми патріотами, але в 90-их роках не пішли у владу – цим скористалися комсомольці і кегебісти, а побудова України відсунулася на 25 років, цей час втрачено. Тепер, якщо ми не візьмемося до цієї справи, то цю руїну залишимо нашим малим дітям. Скільки ще треба революцій та крові, щоб ми прийшли до висновку, що треба формувати організовану українську силу за ідеологічним принципом? Суть ідеології Республіканської партії викладена вище. А яку ідеологію нам пропонують решти партій? Самовисуванців питати не будемо, вони не мають можливості втілювати жодну ідеологію аж до того часу, поки не увійдуть в партійне життя, бо юридичним і політичним інструментом є діяльність політичних партій, які твердо опираються на суспільство.
Яку ідеологію Україні несе БПП? Запитайте себе. Як політичні торгівці та кондитери з блоку панамських патріотів збираються втілювати національну ідею? Які в них плани? Ми вже бачимо як брутально призначають на посаду Генерального прокурора людину без освіти, призначають дуже швидко. В цей самий час величезна кількість важливих питань у парламенті припадають пилюкою. Здається, що політичне керівництво країни не має жодних планів чи стратегії. Для них Україна – це кар’єр, на якому копають золото, бо живуть вони вже давно в Лондоні, Відні, Монако. Коли в уряду немає ніяких планів, то план насправді простий – бути якомога довше біля керма й нагрібати якомога більше. Це і є їхнім планом. В кого можна красти? У бідних людей. У них хоч мало що є, але їх багато.
17 липня в Калуському виборчому окрузі відбудуться проміжні вибори народного депутата замість вибулого з фракції Блоку Петра Порошенка – сьогодні, він міністр енергетики і має дбати як про енергетичну безпеку держави, так і про соціальну справедливість, котра буде записана в платіжках за газ, електрику та тепло. Всю його любов до свого народу незабаром можна буде прочитати — «лист щастя» прийде кожному. Взамін на своє призначення міністр мусів пообіцяти президентові, що вибори відбудуться так, аби на його місце знову прийшов представник БПП. «Подвоєння зарплат вже та негайно!» – не може бути навіть конструктивним гаслом, не те що ідеєю. Брат допомагає братові «стригти капусту». Для них державна влада – це і є супервигідний бізнес, де через державні посади вони мають доступ до народних грошей. Олігархи – це не просто багаті люди, а люди, які стали багатими через розкрадання бюджетних грошей, нечесну приватизацію, рейдерське захоплення підприємств.
А які ідеї українського державотворення несе нам УКРОП, організований оточенням Коломойського? Хіба ця політична олігархічна сила не утворена для того, щоб протистояти іншій олігархічній силі президента імені самого себе? Їжте люди або кріп, або петрушку. А де український хліб? Де побудова української України?
Хтось вірить в те, що «Батьківщина» на чолі з Йулькою здатна будувати щось інше, відмінне від УРСР? Які ідеї сповідує БЮТ? Там немає жодних ідей, окрім ідеї прийти до влади. Жодної стратегії про те, як має змінюватися українська держава, немає.
Є партії, які начебто й мають ідеологію. Наприклад, ВО «Свобода» сповідує принципи соціал-націоналізму, що є крайнім радикальним виявом націоналізму як течії. Соціал-націоналісти, окрім національних питань, мали б ставити гостро й другу складову – ідею соціальної справедливості. Але, замість цього, ми бачимо цинічну банду кримінального авторитета «Пупса», яка для прикраси своєї темної справи десь-колись запрошує в лави партії справді свідомих борців за ідею. Далеко ходити не треба, свободівські порядки і дерибани можна наочно бачити в Івано-Франківську (від Калуша це недалеко). Отже, ми маємо ще більш небезпечне явище – де злодії декларують ідеологію, носять вишиванки, говорять українською мовою, ходять до церкви – але вся їхня діяльність зводиться до того, щоб дзеркально на правому «фланзі» відбивати ультраліві та імперські антиукраїнські сили, щоб створювати ілюзію політичної боротьби, посортувати кріпаків (а ми для них – кріпаки) на групи за політичними вподобаннями: на півдні й сході – «ватники», у нас – «вишиватники».
«Народний рух України» не треба представляти в нашому краю, знають всі. Але мало хто пам’ятає, що насправді було два «паралельних» народних рухи – НРУ як широкий громадсько-політичний народний рух і НРУ, який потім з цього середовища перетворився в політичну партію. Не всі рухівці, в тому числі і в Калуші, які були членами Товариства української мови та власне членами громадсько-політичного народного руху, стали партійцями. Це була величезна помилка, коли із громадського середовища люди через свою або скромність, або незрілість не взяли на себе відповідальність і не стали справжньою українською владою.
Нинішня Республіканська партія є правонаступницею УРП, котру на чолі з Левком Лук’яненком було утворено в квітні 1990 року. Це найперша українська партія новітньої доби історії, яка виросла з правозахисного руху Української Гельсінської спілки. Сам рух в той час був громадським середовищем, своєрідною коаліцією УРП, ДемПУ, до цього переліку долучилася новоутворена партія НРУ, що була однойменної до громадянської платформи. З часом стали очевидні протиріччя в розумінні самого широкого народного руху: одні вважали, що НРУ має залишитися як громадське середовище, політичним виразом яких могли б стати українські партії, другі – досить недалекоглядні – з іншої сторони вважали, що НРУ має стати ще однією партією, що фактично і було зроблено в 1992 році.
Непослідовність рухівців-партійців проявляється і нині. Суперечність того, чи рух є загальнонародним широким громадсько-політичним рухом, як, наприклад, Майдан, чи рух – це партія. Ця суперечність проявляє себе в тому, що в одних випадках рухівці демонструють свою належність до руху як громадського руху, а з іншого — виражають певні окремі партії. Як от, наприклад в Калуші. Олег Нижник, будучи в русі громадському, представляв не так давно партію «Удар» чи БПП. Олег Савка, будучи рухівцем як громадський діяч, позиціонує себе то як партієць НРУ, то як партієць «Сили людей». Інтереси Олега Савки на цих виборах, наприклад, в ОВК представляє представник «Сили Людей» Олег Відливаний, теж рухівець. Що тоді робить на виборах від «Сили Людей» Андріан Волгін, який півроку тому представляв БПП і хто тоді його представник в ОВК?
Мусимо обирати кандидатів, які представляють ідеологічні партії, які й самі розбираються та мають політичний досвід, яких не так просто заплутати юридичними формулюваннями. Мало бути чесним, порядним і щирим – ще треба бути фахівцем від політики.
Сьогодні вже ми знаємо, що мільйони були на Майдані, але ми знаємо, що там були як безпартійні, так і партійці, і слава Богу, що нікому не прийшло в голову створювати партію «Майдан». Майдан, як і Україна, належить всім, як і колись Народний рух України. Майже всі українські партії демократичного й державницького спрямування вийшли з середовища руху. Але не можна «приватизовувати» ані той широкий суспільний рух, ні Майдан, ні патріотизм учасників АТО, ні Бандеру. Всі ці святі символи належать усьому народові. У кожного свій шлях до України. Головне — аби він був справді українським та зрозумілим.
Сьогодні Республіканська партія, продовжуючи справу Левка Лук’яненка, на виборах 17 липня просить виборців округу підтримати кандидатуру Ігоря Ткача, професійну чесну людину, молодого послідовного українського політика.
Політична реклама