загрузка...


Ігор Барна: „Я вірю, що мрія Василя Федоришина має здійснитися в Афінах”

Дата публікації: 2004.02.22 | Коментарів: 0 | Переглядів: 23392

Звістка про те, що майстер спорту міжнародного класу з вільної боротьби, член збірної України, калушанин Василь Федоришин виборов ліцензію на право участі в Олімпійських іграх, які відбудуться цього року в Афінах, втішила усіх шанувальників спорту. Василь став бронзовим призером у ваговій категорії 60 кг на першості Європи у Братиславі, яка водночас став і ліцензійним відбором на Олімпіаду-2004.Наставник Василя Федоришина — Заслужений тренер України Ігор Барна поділився радістю за свого вихованця з редакцією „Вікон”.

ДОВІДКА „ВІКОН”.
Василь Федоришин народився 31 березня 1981 року у Калуші. Навчаючись у першому класі тоді ще СШ №2, Василь вперше ступив на борцівський килим. Першим його серйозним здобутком була срібна нагорода юнацької першості України, яка відбулася в Івано-Франківську у 1991 році. Тоді ж йому було присвоєно І юнацький розряд. У 1997 році Василь став бронзовим призером світової першості серед юнаків, яка пройшла у Делі (Індія).
Майстром спорту з вільної боротьби Василь Федоришин став у 19   років, завоювавши звання чемпіона України. Звання майстра спорту міжнародного класу калушанин отримав, ставши чемпіоном Європи на молодіжній першості у Софії (Болгарія) у 2000 році.
У 2003 році Василь Федоришин закінчив факультет єдиноборств Київського Національного університету фізичної культури та спорту, і на даний час працює інструктором зі спорту у прикордонних військах.
ДОВІДКА „ВІКОН”.
Ігор Адамович Барна народився 26 липня 1941 року у Краківському воєводстві Польщі. У 1969 році закінчив філологічний факультет Львівського державного університету. Тренерську діяльність розпочав у 1969 році у Калуській ДЮСШ. Майстер спорту з вільної та класичної (греко-римської) боротьби.
У 1994 році Ігорю Барні присвоєно звання Заслуженого тренера України за підготовку призера чемпіонатів Європи та світу, майстра спорту міжнародного класу Романа Мотровича.
На сьогоднішній день Ігор Барна працює тренером з вільної боротьби в Івано-Франківській обласній школі вищої спортивної майстерності та у Калуській ДЮСШ управління освіти міськвиконкому.
— Ігоре Адамовичу, досягнення Василя Федоришина є важливими в першу чергу для Вас, оскільки саме Ви виховали з нього справжнього спортсмена. Як починалася спортивна кар’єра Василя?
— Справді, я дуже радий, що мій вихованець завоював ліцензію для збірної України на участь в Олімпійських іграх. Ще коли Василь вперше ступив на стартову лінію своєї спортивної кар’єри, він поставив собі за мету стати олімпійцем. І це не пусті слова, це справді так.
Коли я у 1988 році повернувся працювати з Івано-Франківська до Калуша, то почав набирати групи молодших школярів у секцію вільної боротьби. Серед однокласників Василь нічим особливим не відрізнявся, але борцівські якості і сила волі уже тоді були помітні. Пам’ятаю, як я вперше привів свою групу у басейн, який тоді ще працював у третій школі, і попросив тренера з плавання Володимира Капричука, щоб він приділив більше уваги моїм хлопцям, адже ні Василь, ні його друзі зовсім не вміли плавати. Тоді ми з Володею були дуже здивовані тим, що Федоришин поплив з першого разу.
Взагалі-то Василь розвивався всебічно, а не лише у боротьбі. Він чудово навчався у школі, любив з друзями ганяти у футбол, і я навіть переживав, щоб його не переманили до себе тренери-футболісти. Слід також зазначити, що завдяки інтенсивним тренуванням і заняттям іншими видами спорту Вася зумів перемогти хворобу, адже у нього колись сильно прогресувала астма. Уже тоді я зрозумів, що він налаштований тільки на перемоги. Чого не скажеш про його товаришів, які, досягнувши певних результатів, відійшли від спорту.
— Мабуть, для тренера пам’ятним є і той день, коли його вихованець вперше отримує нагороду на відповідальних змаганнях. Чи можете Ви пригадати цю дату?
— Так. Це було у 1991 році, коли Василь взяв участь у юнацькій першості України, яка проходила в Івано-Франківську. Тоді він відразу яскраво заявив про себе, здобувши срібну нагороду у боротьбі з набагато старшими за віком спортсменами. У той момент багато хто зрозумів, що дитина справді обдарована і має задатки впертого борця. А після першого досягнення відразу ж розпочалося звичайне життя спортсмена: турніри, першості, чемпіонати. У 17-річному віці Василь виконав норматив майстра спорту України. Найвагомішими здобутками у його спортивній кар’єрі можна назвати участь у першості світу 1997 року в Делі, де Василь став бронзовим призером. Ще одну „бронзу” на молодіжній першості світу він виборов у Нанті (Франція) у 2000 році. А найбільшим досягненням Василя була перемога на першості Європи у Софії 2000 року, після чого йому було присвоєно звання майстра спорту міжнародного класу.
— А коли Василь почав виступати за Україну уже в змаганнях серед дорослих?
— Великий спорт Василь почав пізнавати уже наступного 2001 року, коли в складі національної збірної він виступив на чемпіонаті Європи у Будапешті. Тоді у категорії 58 кг став срібним призером. Кілька вагомих рубежів йому вдалося подолати два роки тому. Виступаючи на чемпіонаті Європи у Баку, Вася у фінальному поєдинку поступився лише турецькому борцю, і то не без допомоги суддівської бригади. На чемпіонаті України Василь також зумів довести своє лідерство у національній збірній, адже змагаючись з іменитими спортсменами, такими, як майстри міжнародного класу Євген Хавелов, Віктор Білокопитий, Юрій Семакін та срібний призер Олімпіади у Сиднею Євген Буслович.
— Здобувши цього року ліцензію на Олімпійські ігри, Василь Федоришин, мабуть, виступатиме в Афінах. Чи вірите Ви в перемогу свого вихованця на Олімпіаді?
— Дай Бог, щоб так і було. Але все може бути в нашому житті. Адже ліцензійний відбір не був іменним — Василь здобув право виступу на Олімпіаді-2004 для збірної України. Наприклад, у 2000 році він уже виборював олімпійську ліцензію, але до Сиднею поїхали зовсім інші спортсмени, а Василь поїхав запасним. Можливо, це  було і правильним рішенням, адже йому виповнилося тоді лише 19 років, і мало чого могло трапитися, як це буває у великому спорті.
Цього ж року Василь довів усім, що він вміє і може серйозно заявити про себе, і не лише на відборі до Олімпіади. У Братиславі не обов’язково треба було стати призером — варто було лише увійти у п’ятірку лідерів. Але Василь Федоришин має впертий борцівський характер і впевнено іде до поставленої мети. У боротьбі за третє місце його суперником був канадець грузинського походження Сесеурі. Вася переміг його з рахунком 5:0, „помстившись” за свою поразку, якої він зазнав від Сесеурі на першості світу у Софії два роки тому. А от щодо його перемоги на цьогорічній Олімпіаді, то я б не хотів загадувати наперед. Але я вірю, що за логікою речей Василь має поїхати в Афіни. Думаю, що і високі чиновники від спорту мусять зрозуміти важливість його участі на іграх в цілому для нашої держави.
— Ігоре Адамовичу, життя будь-якого спортсмена не обмежується тільки спортом. Які уподобання у Василя Федоришина, яким він є у житті?
— Навіть не знаю, що мені й відповісти. Василь — справжній спортсмен. Він впертий, впевнено іде до своєї мети, працьовитий і вольовий. У житті ж він зовсім не такий. Всі відзначають його надзвичайну скромність, порядність, людяність і щирість. Я уже казав, що він добре навчався у школі. Коли він закінчив Львівське училище фізичної культури, я довго думав, куди б йому порадити піти вчитися далі. Мені зовсім не хотілося відпускати його подалі від себе, від тренувань, але така уже доля периферійного тренера. Цілий рік за мною бігав декан факультету єдиноборств Київського національного університету фізичної культури і спорту Валерій Бойко, і я врешті-решт наважився віддати в його руки мого найкращого вихованця.
Зараз Василь, закінчивши університет, працює інструктором зі спорту у прикордонних військах, живе у Києві, зустрічається з хорошою дівчиною і, звичайно ж, віддає себе інтенсивним тренуванням, адже його мрія ступити на олімпійський килим обов’язково має стати реальністю.
— В деяких навколоспортивних колах ходили чутки про те, що Василя Федоришина неодноразово пробували запросити до себе інші країни. Чи справді це так?
— У кожній чутці є своя частка правди. Не можна сказати, що дуже багато країн цікавилися Василем, але деякі факти мали місце. Але я відразу хочу сказати, що Василь ставив перед собою мету стати саме олімпійським чемпіоном української збірної, а не будь-якої іншої. Звичайно, хтось сприймає такі прояви патріотизму скептично, але не завжди ж має бути в Україні так, як воно є сьогодні. Хоча й відношення до спорту і до визначних спортсменів з боку нашої держави є, м’яко кажучи, несерйозним.
— Чи підростає у Калуші гідна Василеві зміна?
— Звичайно ж, час не стоїть на місці. Калуш гордиться й молодими борцями вільного стилю. Наприклад, Олег Смолінський, якого тренує мій колега, Заслужений тренер України Юрій Кірілов, є триразовим чемпіоном України серед юнаків. До речі, він виступав і на міжнародній арені, посівши 4 місце на чемпіонаті Європи серед кадетів. До перспективних борців можна віднести також Мар’яну Кв’ятковську, Ірину Харів, Тараса Лужного, Андрія Кв’ятковського, Романа Каву, братів Тараса та Івана Петрових та багатьох інших юних спортсменів. Зміна росте у нас чудова, от би ще оновити матеріальну базу для їх нормальних тренувань — оце дійсно проблема. Якщо, наприклад, ми можемо провести змагання міського чи обласного рівня, то рівня всеукраїнського, не кажучи вже й про міжнародні турніри, досягти ми не в силах через надзвичайно поганий стан матеріального забезпечення. У минулі роки калуську команду завжди запрошували для участі у міжнародних турнірах, які проводили наші польські колеги. Тепер нас перестали запрошувати до Польщі, бо ми не запрошуємо їх. Вони, мабуть, думають, що у нас немає елементарної порядності і гостинності.
— Чи хочете Ви поїхати до Афін, якщо Василя Федоришина включать в олімпійську збірну України?
— Хто ж не хоче? Усі хочуть. Але знову ж таки, я думаю, що історія чотирирічної давності знову повториться. До Афін поїдуть „ліві” люди, залишивши і спортсменів, і їх тренерів без можливості потрапити на ігри. Коли Василь був у Сиднею, він через отаких-от „ліваків” не зміг побувати у олімпійському містечку, побачити змагання і порадіти за успіхи своїх колег, які брали в них участь. Та й, зрештою, у нас не прийнято брати перших тренерів до уваги, визначаючи кошториси на такі поїздки. Якщо зумію нашкребти необхідні кошти для отримання візи та акредитацію на Олімпіаду, я обов’язково поїду до Афін.

загрузка...
загрузка...
Для того, щоб додавати коментарі, потрібно Авторизуватись.
Загрузка...

Авторизація


Запам'ятати та автоматично входити на сайт

Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах: