— Ігоре Адамовичу, до Китаю шлях не близький, порівняно з Грецією. І якщо за перипетіями минулої Олімпіади Ви спостерігали по телевізору, то Пекін-2008 все ж бачили на власні очі. Як вдалося потрапити на цей спортивний форум?
— Я міг би поїхати і в Афіни. Але ми з Василем (Федоришиним — Авт.) вирішили, що краще його не хвилювати. Адже, якщо я б навіть і поїхав з ним, то доступу до нього, а тим паче — спілкування, тренерських вказівок та порад — не могло бути. А це для олімпійця — зайві нерви і психологічне навантаження. Цього року, коли начальник управління молоді і спорту ОДА Роман Вірастюк запропонував мені поїхати до Пекіна замість тренера з дзюдо Боднарука, я, перш за все, порадився з Василем. Ми обоє прийняли рішення про цю поїздку. Сьогодні Василь уже не той, що був чотири роки тому. Він став більш упевненим у собі і у своїх силах, твердішим і стійкішим у прагненні до перемоги. А головне — підготовленим до змагань з психологічної точки зору. Дві третини подорожі до Китаю оплатила облдержадміністрація, а решту — спонсор.
— Які враження від китайської землі?
— Що мене найбільше вразило відразу ж після прибуття, о це добродушність і увага з боку китайців. В аеропорту, на вулицях і в транспорті було безліч волонтерів, які готові були допомогти у будь-якому питанні. Ви уявляєте багатомільйонне за кількістю мешканців місто — Пекін. Так от, у місті я не зауважив жодної автомобільної пробки! Настільки грамотно там вирішили проблему автомобільних розв’язок і транспорту взагалі. А для автобусів, які перевозили олімпійців, була виділена так звана „зелена лінія”. Офіційна делегація України проживала в олімпійському містечку. Наша делегація, у якій, крім перших тренерів, були і працівники міністерства, Національного олімпійського комітету та різноманітних відомств, проживала за 130 км від Пекіна, у такому собі затишному ранчо біля лісу. Погода, як на мене, була досить сприятливою: особливої спеки не було, а одного дня навіть рясно дощило. До речі, ніякого смогу над Пекіном, про який говорили деякі спортсмени, жаліючись на несприятливий для високих показників клімат, я також не помітив.
— Отже, в олімпійському містечку Вам не вдалося побувати?
— Чому ж? Я там був кілька разів. Щоправда, щоб туди втрапити, необхідно було попередньо подати заявку, документи, словом, пройти досить складну процедуру. Нам з Едуардом Прощуком (майстер спорту України, голова обласної федерації вільної боротьби, вихованець Ігоря Барни і найкращий друг Василя Федоришина. — Авт.), який також їздив зі мною на Олімпійські ігри, вдалося про це вчасно дізнатися. Інакше ми б з Василем не змогли навіть перекинутися кількома словами.
— А безпосередньо перед самим фінальним поєдинком Ви змогли поспілкуватися з Василем як тренер?
— Ні. Це було неможливо. До речі, на ранкову частину змагань 19 серпня, коли Василь мав боротися за чемпіонство, нам з Едуардом вдалося потрапити лише завдяки власним коштам. Якось так сталося, що людина з нашої делегації, яка відповідала за квитки, надто лімітувала частину квитків на вільну боротьбу. У касі ж квитків не було ще до Олімпади. Зате перед входом можна було знайти масу „перекупників”. І якщо офіційно квиток коштував 200-300 юанів (1 долар США = 6,6 юаня. — Авт.), то нам за два квитки довелося заплатити 1500 юанів. Повірте, щоб потрапити до зали на фінальний поєдинок Василя, ми б не пошкодували і значно більшої суми грошей.
— Ігоре Адамовичу, поєдинок за звання олімпійського чемпіона зараз у багатьох ЗМІ розцінюється неоднозначно. Адже багато уболівальників та фахівців зауважили нечесне суддівство і, як підсумок, — втрачену золоту медаль до олімпійської скарбнички України. Дехто вбачає у діях суддів політичний підтекст, хтось — чисто комерційний. Як Ви як фахівець і тренер можете оцінити поєдинок?
— Як фахівець скажу відразу: перемогу Василя Федоришина було видно і неозброєним оком. Як тренер я не можу давати оцінку, бо це неетично. Коли Василь провів перший кидок, ми з Едуардом просто стрибали від радості, бо був чистий трибальний кидок. Ми були настільки впевнені у тому, що цей прийом бачили й усі судді, що навіть не дивилися на табло, яке висвічувало надто скромну оцінку — один бал. Коли ж ми побачили цю одиницю, наш приступ радості різко змінився на гнів і розпач. Мабуть, Василь також подивився на табло, бо відразу ж було помітно його деяку невпевненість на килимі. Крім цього, його суперник був надто жорстким, використовував заборонені больові прийоми, але ніхто із арбітрів цього чомусь „не бачив”. Василь завжди бореться чисто, по-спортивному, відкидаючи будь-які брудні техніки. Він має мету стати олімпійським чемпіоном, яку поставив перед собою ще у дитинстві. І він ним стане. До речі, після нагородження ми змогли з ним зустрітися уже надворі перед його від’їздом до олімпійського містечка. Першими його словами були: „Я їм покажу у Лондоні — хто є хто!” Він уже і думками, і бажаннями — на наступних Олімпійських іграх.
— Як на мене, то срібна медаль головного спортивного форуму планети — це високе досягнення. За нього Василь Федоришин має отримати премію у півмільйона гривень. Це ж нормально, є від чого тішитися, чи не так?
— Так. Це чесно зароблені гроші, які він буде отримувати частинами ще, мабуть, довго. Але справа не у грошах і не у їхній кількості. Він поставив собі мету — стати українським олімпійським чемпіоном. Знаєте, скільки у нього було пропозицій від різних держав виступати за них, підтверджених різними гарантіями, у тому числі і фінансовими? Василь був і залишається українцем і патріотом. Це зовсім не високі слова, це — реальність.
— Кілька слів про „квартирне питання”. Мер Івано-Франківська Віктор Анушкевичус обіцяв виділити для Василя Федоришина двокімнатну квартиру і навіть помпезно вручив йому ключі. Чи й справді Василь справлятиме новосілля?
— Вручені йому ключі були символічними, і, як виявилося згодом, квартира також була символічною, тобто на папері і в обіцянках. Там навколо тієї квартири взагалі відбувалася якась незрозуміла історія. Забудовник, отримуючи дозвіл на будівництво, не виконав своїх зобов’язань перед містом, і, як результат, квота міськрадівських квартир була надто мізерною. Проте, до честі Віктора Анушкевичуса, маю сказати таке. На одній з прес-конференцій, яка відбувалася ще до того, як Василь виборов олімпійську ліцензію, мер Івано-Франківська на запитання журналіста про квартиру Федоришина відповів, що незалежно від результатів спортсмена і від того, буде він олімпійцем чи ні, квартира у нього буде. Адже він заслужив її уже давно. Я розмовляв з Василем на цю тему і він повідомив, що у нього вже навіть є якийсь документ на ще не збудоване двокімнатне помешкання в Івано-Франківську, але з уже вказаними адресою і адресним номером. Термін здачі будинку в експлуатацію датується вереснем 2009 року. Почекаємо.
— А як пошанували олімпійця у рідному Калуші?
— Василь подав заявку до міської ради про виділення земельної ділянки під забудову. Депутати розглянули проект рішення і затвердили його під час голосування. Може, Василь і почне власне будівництво, хтозна? Це йому вирішувати, адже він — чоловік уже сімейний і самостійний. У принципі, незабаром зможете і самі у нього про це запитати. 6 вересня Президент України влаштовує офіційний прийом для олімпійців. А після нього Василь обіцяв на кілька днів завітати до Калуша та Івано-Франківська.
— Дякую за розмову. Передавайте привіт Василю від „Вікон”.
— Обов’язково передам.
Ватикан: коли час зупинився