Тетяна Гаїв та Оксана Кісільова доводять, що жіноча дружба — існує. Уже понад 15 років вони — нерозлийвода Про особливості жіночого баскетболу та спортивні досягнення калушанок “Вікна” поговорили із Тетяною Гаїв, адже Оксана Кісільова — уже в Польщі, де готується до старту сезону.
Тетяна розповідає і про себе, і про Оксану, бо їхній шлях у спорті — міцно пов’язаний. Свої перші кроки у баскетболі дівчата зробили в зовсім юному віці. Оксана Кісільова почала займатися ще у першому-другому класі, але їй щось не сподобалося — і вона пішла на художню гімнастику. Потім повернулася. Тетяна — була найвищою у класі, тому їй запропонували взяти участь у змаганнях. Там дівчинку зауважила тренер Людмила Семанишин.
— Пам’ятаю, у нас були змагання між школами в Калуші, там тренер побачила мене, а Оксану вона вже знала. Людмила Семанишин запропонувала нам ходити на тренування. І так ми почали займатися баскетболом. Нам було десь по одинадцять років. Ми вчилися у різних школах, тому спершу не тренувалися разом.
Спортивна кар’єра у дівчат розвивалася доволі стрімко: вже через рік Оксану і Тетяну запросили в Київське республіканське вище училище фізичного виховання.
— У Калуші у нас була чудова дівчача команда — БК “Калуш”. Ми грали у чемпіонаті області. Через рік у складі івано-франківської команди поїхали на спартакіаду в Запоріжжя. Нам було уже по 12-13 років. Там нас побачили тренери з Києва і запросили у Київське республіканське вище училище фізичного виховання. Це як спортивний інтернат. У свої 13 років ми поїхали вчитися до столиці.
У “спортивному інтернаті” калушанкам було нелегко: навчання, тренування двічі на день, постійні змагання та виїзди, а ще — сувора дисципліна. Спершу дівчатам таке не подобалося, але трохи згодом баскетболістки усвідомили, наскільки це загартовує характер.
— Людмила Семанишин нас витягнула, знайшла і поставила на ноги. Їй велике дякую, бо саме вона дала нам поштовх. Але лише в інтернаті ми почали займатися спортом професійно. Там навантаження були значно складнішими. Ми постійно тренувалися і брали участь у змаганнях. Таким чином, у плані гри ми дуже швидко подорослішали. Наша команда об’їздила всю Україну і часто бувала за кордоном.
У 16 років калушанки стали чемпіонками Європи у складі збірної України. Уже через два роки Оксану запросили до Дніпропетровська, Тетяна — залишилася грати у Києві. Незабаром обоє дівчат стали майстрами спорту.
Попри виснажливі тренування, баскетболістки продовжували вчитися. Після закінчення училища, вони всією командою вступили до технікуму. Однак Тетяна та Оксана за освітою — не спортсменки.
— Я вчилася на юридичному факультеті Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Оксана закінчила Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ. Було складно: пари, тренування, але якось все встигалося. Закінчивши університет, одразу поїхала у Кіровоград.
На той час Оксана Кісільова вже спробувала себе у кількох командах. Натомість, Тетяна 10 років грала в Києві, і тільки в Кіровограді дівчата знову потрапили в одну команду.
— За “Дніпро” Оксана грала чотири роки. Потім вона поїхала в Казахстан, а вже в 2013 році ми грали разом за Кіровоград. Останнього сезону в складі “Динамо” ми стали чемпіонками України. Зараз Оксана поїхала у Польщу. Я наразі ще не знаю, де буду грати.
Тетяна Гаїв розповідає, що в Україні жіночий баскетбол — та й загалом спорт — не розвивають. Щоб отримувати нормальну зарплату, треба їхати за кордон. Чимало талановитих дівчат не знаходять себе тут.
— Раніше в Україні було дуже багато команд, а зараз — зробили тільки одну лігу. На місцях команди матеріально не підтримують, тому вони й розпадаються. Невідомо навіть про формат чемпіонату України на цей сезон. Я теж планую пограти за кордоном. І справа навіть не в тому, де краще розвинений баскетбол, справа у тому, де більше платять (сміється. — Авт.).
Зараз баскетбол для дівчат став роботою, але — улюбленою. Приходить сезон — і треба їхати на “заробітки”.
— У дитинстві це було хобі, а зараз — робота. Ми встаємо зранку, ідемо на перше тренування, приходимо, відпочиваємо — і друге тренування. Такий режим впродовж всього сезону. Минулоріч ми як поїхали у жовтні, то до квітня отак і жили. Ми наче їдемо на заробітки. Часу і сил на ще щось, окрім баскетболу, — немає. Ти приходиш і вже нічого не хочеться — лише поїсти-спати. Відпочиваємо влітку.
Притім, баскетбол — робота не з простих. Це постійні фізичні та морально-психологічні навантаження.
— Часом кажуть, а що тут такого в баскетболі: прийшли, побігали і гроші отримали. Насправді, це дуже важко. Потрібно мати характер, витримку і велике бажання. Під час зборів у нас дуже важкі фізичні навантаження. Щоб витримувати, цей вид спорту треба любити. Зрештою, баскетбол дуже цікавий. Він загартовує характер.
Найголовніше для будь-якого спортсмена — характер і терпіння. Треба працювати і не жаліти себе, каже Тетяна. Звісно, фізичні дані від природи теж важливі, але не вирішальні.
— Я знаю, наприклад, баскетболісток, які з невеликим зростом і зайвою вагою грають і заробляють. З нами того року грала дівчина, яка має 165 см зросту, худенька, але поштовхатися вона вміла.
Тетяна розповідає, що дівчата невеликого зросту, зазвичай, грають на позиції форварда. Тетяна — теж форвард, хоча й має 180 см. Оксана трохи вища: її зріст — 186 см.
— На майданчику ми з Оксаною не подружки, ми — гравці. Ми працюємо, граємо один проти одного. Я форвард, а Оксана — універсал. Може, грати і форвардом, і легким центровим. Вона худенька, але дуже жорстка. З нею поштовхатися треба сили мати.
Щоб перемогти, недостатньо гарно грати. На майданчику треба діяти злагоджено та дружно. У жіночому колективі це не так і легко, але — важливо.
— Перед грою команді потрібно налаштовуватися. Одна людина не зможе грати проти п’яти суперників. Якщо є командний дух — то виграти значно легше. Звичайно, ми сваримося, бо це жіночий колектив. Але це все треба забувати, коли виходиш на гру. Бували такі ігри, коли ти розумів, що суперник — сильніший. А коли команда здружена, то й такого суперника можна здолати.
Останній рік для калушанок був виснажливим. Але воно того варте, зауважає Тетяна. Їм дуже хотілося стати чемпіонками України.
— Для Оксани надважливою була фінальна гра за перше місце. А для мене…ну позаминулого року ми грали проти Одеси, і чогось мені дуже хотілося перемогти. Це було в перший рік, коли я почала грати за Кіровоград. Одеситки мене завжди нервували. Ми тоді таки виграли.
ЖІНОЧИЙ БАСКЕТБОЛ — ХИТРІШИЙ
Жіночий баскетбол від чоловічого дуже відрізняється. Фізичні дані багато вирішують. Сила, швидкість, стрибок — це перевага чоловіків. Зате жінки — хитріші.
— У Калуші, щоб підтримувати форму, тренуємося з 18-річними хлопцями. Ми хитріші, і завдяки цьому ми ще можемо виграти у хлопців. Але коли вони підростуть, то шансів у нас мало. Баскетбол — жорсткий, але красивий вид спорту. Все вирішує частка секунди. І це постійно тримає у напрузі.
Кар’єра баскетболістки триває у середньому до 35-ти років. Хоча вік чи сім’я — не перешкода. Головне — бажання.
— В Оксани є знайомі, які у 40 років ще грають у баскетбол. Це все залежить від бажання. Того року в нашій команді було три дівчини 35-річного віку. Звісно, пік кар’єри, як на мене, припадає на 20-25 років. Народження дітей — не перешкода. В Україні подекуди приймають з чоловіком та дитиною. Але поки ми ще молоді, то краще пограти за кордоном, а вийти заміж і грати за Франківськ, приміром, ми завжди встигнемо.
До Калуша дівчата приїжджають на літо і на Новий рік. Утім, й надалі саме наше місто вони вважають своєю домівкою.
— Ми сумуємо за батьками, хоча вже й відвикли від їхньої опіки. Ми дуже любимо наше місто. Для нас почесно бути чемпіонками з Калуша.
Цього літа калушанки вперше побували в горах, вражень назбиралося чимало. Загалом, Тетяні й Оксані до вподоби активний відпочинок.
— Поки у Калуші, то бігаємо по місту. Відпочиваємо, але тримаємо себе у формі. Коли наближається сезон, то вже наздоганяємо. Відпочинок любимо активний — гори, річка, походи. Це цікаво: бути постійно у русі.
Удома дівчатам постійно нагадують, що їм уже пора виходити заміж. Але завершувати кар’єру вони наразі ще не збираються. Хоча й мріють оселитися у Франківську, грати за місцеву команду і товаришувати родинами.
— Мама каже, аби ми “зав’язували” зі спортом, виходили заміж і все. Але поки є ще сили і можливість, ми гратимемо. Зрештою, це — наша улюблена робота, яку ми виконуємо із задоволенням. Та й наше життя — дуже цікаве. Ми постійно подорожуємо Україною, у нас — велика баскетбольна родина. Звісно, я мрію добре завершити кар’єру, вийти заміж, народити дітей і жити десь неподалік від Калуша. Нам з Оксаною подобається Франківськ, наприклад. Ми б хотіли там залишитися. Але взагалі ми стараємося не мріяти — бо то важко передбачити навіть, де будеш грати.
Варто зазначити, що баскетболістки хіба що на майданчику “пацанки”. Зате влітку дівчата наздоганяють втрачене: ходять у сукнях, із зачісками та макіяжем. За сезон спортивний одяг їм уже в печінках сидить, зізнається Тетяна. Баскетболістки не переймаються високим зростом і залюбки одягають взуття на підборах.
ТЕТЯНА ГАЇВ МАЄ ТАКОЖ “НЕСПОРТИВНЕ” ХОБІ
— Я дуже люблю шити. І вмію. Оксана завжди мені підкидає роботу — звузити, перешити, доробити. Мені поки що не вистачає часу на це, але шити мені до вподоби.
Своїм прикладом Тетяна Гаїв та Оксана Кісільова доводять, що жіноча дружба — існує. Уже понад 15 років вони — нерозлийвода.
— У дитинстві я була капітаном, і, мабуть, “зірку” зловила, тому й Оксана мене недолюблювала. Але потім минулося. Багато людей дивуються, як ми так довго дружимо. Адже кажуть, що жіночої дружби немає. У нас різні характери, тому ми один одного доповнюємо. За останні два роки ми бачилися з нею щодня. Могли просто гуляти й мовчати. Зараз я за нею уже сумую. Але є скайп, соцмережі — і ми далі спілкуємося. Бувають моменти, коли ми готові один одного повбивати, але без цього теж ніяк. Отак і живемо, в «цивільному шлюбі», як-то кажуть, уже 15 років (сміється. — Авт.).
Проживши кілька років у столиці та об’їхавши всю Україну, дівчата завжди із задоволенням повертаються до Калуша.
— У Києві ми часом сідали вдвох і мріяли. Уявляли, як ми виходимо у Франківську з поїзда, сідаємо у маршрутку до Калуша і насолоджуємося отією дорогою. Спершу Київ я дуже любила. А потім я пожила у Кіровограді і передумала. Після маленького міста нам у столиці стало важко.
На думку Тетяни, Калуш — живе місто. За останні роки він змінився на краще.
— Мені дуже подобаються квіти на стовпах. І гірлянди на вулицях, які світять навіть тепер. У нашому дворі постійно стрижуть газони, люди наводять лад у під’їздах. Прикро, що кінотеатр не відновлюють, ми з Оксаною дуже любимо ходити в кіно. Калуш — маленьке місто, але тут можна крутитися.
