Петро Павлович народився 12 травня 1900 року на хуторі Загора на Золочівщині. Останні роки жив у старшої доньки на Тернопільщині. Пережив дві війни. Служив у Китаї. Звідти мiсяць i шiсть днiв добирався самотужки в Україну. Під час Радянської влади працював у колгоспі трактористом, ланковим. Переніс дві операції на сечовому міхурі - у 80 та 90 років. Почувався після них добре, до лікарів вже не звертався. Вмів виплітати кошики з лози, їх купували люди з навколишніх сіл.
Діти та внуки кажуть, що дідусь ніколи не курив, не пив, багато працював і молився. В останні два роки почував себе гірше. Але допомагав — чистив буряки, кукурудзу.
“Дідусь ще й в п’ятницю священника покликав — висповідався. Сказав нам — “Діти, все буде добре”. Чекав смерті, але й не нарікав на свій вік. А вже в суботу погано себе почував. Спав увесь день, уві сні хрипів. В неділю зранку помер”, — каже телефоном наймолодша онука Петра Лизана Надія Галушка.
Діти та онуки кажуть, що дідусь пам’ятав усіх онуків і правнуків. Не сварився, не злився, завжди усім був задоволений. У їжі був неперебірливий.
Поховали Петра Павловича на місцевому кладовищі поряд з могилою дружини Анни. Вона померла 21 рік тому.
Ватикан: коли час зупинився