Олександр Сарабун: ” На передовій складно ходити з протезом, мусиш рухатися боком, як краб - Почали обстрілювати мінами. Потім лупили з усього: з “Фаготів” (протитанковий ракетний комплекс. — ГПУ), гранатометів, танків, БМП. Обстрілювали з обох боків. По нашій машині працював крупнокаліберний кулемет. Мені розірвало ногу від середини стегна до коліна. На полі бою медики нашого батальйону та лікарі Збройних сил перев’язували, кололи знеболювальне й бігли до інших. Росіяни в полоні дали мені тільки джгут і бинт. У самих нічого не було.— розказує доброволець батальйону “Донбас” Олександр Сарабун .
Після бою боєць три дні був у полоні. Згадує, що перші кілька годин росіяни кричали: ”Мы же братья, вы — против своего народа”. Над вухом стріляли. Але не били. За 2 години викричалися і заспокоїлися. Але були і сепаратисти, які намагалися допитувати полонених, однак російські десантники їм цього не дозволяли, повідомляють ”Вікна” з посиланням на “Gazeta”.
У Дніпропетровську Олександру ампутували праву ногу. Спасти її шансів не було. Лишилося сантиметрів 20. У рані зібралося багато бруду. Навіть нирка почала відмовляти. Лікарі рятували бійцю життя. Два місяці пробув у лікарні та ще півроку вдома.
На запитання чому повернувся на передову, Олександр Сарабун відповідає: — Прагнення помсти. Або патріотизм. Не знаю. Одні поважали за це рішення, інші казали, що я — дурень. Підтримувала сестра, шурин. Мер квартиру дав. Помогли поїхати в Австрію. У нас поставили протез і навчили хоч якось ходити. Там показували, як підніматися сходами, на горбик вилазити, сходити. Пробув там 21 день. Вразило скрупульозне ставлення австріяків до роботи. Ми б із таким далеко пішли. Кожен вболіває душею і серцем.
Навесні минулого року “Вінниця” знов поїхав на передову. Надіється, що може хтось подивиться і совість прокинеться. Мовляв, інваліди воюють, а ми вдома сидимо.
- Коли стояли зимою на 31-му блокпосту (блокпост у Бахмутці на Луганщині, зайнятий бойовиками у січні 2015-го. Українських бійців 6 годин обстрілювали з танків. — ГПУ), боєць на позивний “Акбар” сказав: “Он іде “Вінниця”. Йому гірше, ніж нам. Він зі своїм протезом лазить у касці, в броніку, з автоматом. І ні разу не жалівся, що йому болить. Нам має бути стидно”. Вони тоді сиділи і скиглили, що все погано. А я ніс їм цигарки, як ведмідь, перевалюючись із ноги на ногу. Такі слова кращі за будь-який орден і медаль, - ділиться Сарабун.
Бійцю з протезом на полі бою тяжко пристосуватись, складно ходити по болоту та й протез постійно у траві заплутується. - Мусиш рухатися боком, як краб. Вже зв’язки на здоровій нозі рвав. Із машини стрибаєш на неї. В окоп — теж на неї. Старався не зважати на це, - розказує Сарабун.
Тиждень тому Олександр Сарабун повернувся додому. Планує зустрітися з міністром оборони та запропонувати свою допомогу в навчанні мобілізованих.
- В тилу почуваюся дикувато. У багатьох любов до України закінчується прапорцями, стрічками і вишиванками. А прийде повістка, і патріот перетворюється на інваліда, ледве не мертвого. Кричати п’яним у кабаку “Слава Україні” — невеликий подвиг. А треба крикнути зі зброєю в руках — дух патріотизму раптово пропадає - каже “Вінниця”.