Питання, винесене в заголовок блогу, не є таким простим, як здається попервах. Україна – не перша країна світу, котра в умовах насиченого інформаційного сьогодення змушена дати самій собі відповідь на нього. В РФ, яка загарбала частину української території та вбила 13 тисяч громадян України, зазначеного дискурсу не виникає. Ніколи. Позаяк з моменту утворення Московського князівства, три століття тому перейменованого Петром І на «Росію», московці завжди з кимось воювали й вважали нормальним станом існування і цензури, і відповідно уповноважених органів та спецслужб, і само-цензури («как би чевонєвишло»).
На шостому році «гібридної війни між РФ а Україною за право українців мати власну незалежну державу, західні партнери нашої країни сформулювали концептуальне питання «КУЛЬТУРА, ІСТОРІЯ ТА МЕЖІ СВОБОДИ ВИРАЖЕННЯ ПОГЛЯДІВ У ЧАСИ КОНФЛІКТУ» для українців. Щоб через український досвід виробити загальноєвропейські механізми, котрі згодом будуть закріплені в міжнародному (в першу чергу європейському) праві. Власне, за яким алгоритмом все відбувається – процес вже розпочався – я викладаю нижче. Бо ж всуціль «нові обличчя команди ЗЕ» ще не виробили власного спільного для 254 народних депутатів та 3 тисяч чиновників концепту розв’язання реальної проблеми, пов’язаної з глобалізацією – діджиталізацію. План дій, дотичний України, є наступним:
1. Вироблення міжнародних стандартів боротьби з «мовою ненависті», в мирний час та під час військового конфлікту з наступною корекцією відповідних регламентних норм.
1.1. Формування понятійного апарату.
1.2. Вивчення та використання історичного досвіду україно-польських стосунків. Про нього мені вже доводилось писати в статтях: «Замість мови ворожнечі — співробітництво», «Про україно-польський діалог».
1.3. Можливості українського використання ізраїльського досвіду (країни, що постійно перебуває в стані військового конфлікту). Посилаюсь на блог: «Копіюйте Ізраїль».
2. Поглиблене вивчення повноважень ключових суб’єктів, відповідальних за контроль та обмеження художньої, академічної свободи в Україні під час збройного конфлікту.
2.1. ВР України, КМ України, МО України, СБУ, міністерство внутрішніх справ України, міністерство юстиції України, міністерство у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, міністерство освіти і науки України, міністерство культури, молоді та спорту.
2.2. Інші органи виконавчої влади: Держкомітет з питань телебачення та радіомовлення, Держагентство України з питань кіно, Український інститут національної пам’яті, Книжкова палата України.
3. Формування політики у сфері мистецтва, книговидання ключовими суб’єктами державної влади та історичні дискусії через відкрите громадське обговорення задля подальшого демократичного розвитку України.
4. Форми контролю за художньою, академічною свободою та різновиди її обмеження. Законодавче забезпечення цих форм.
4.1. Прийняття нових законів та внесення змін до вже існуючих законів, ухвалення відповідних постанов КМУ, наказів міністерств (на виконання змін до законодавства).
4.2. Запровадження ефективного впливу на гуманітарну політику в умовах війни за допомогою: приписів, попереджень, звернення органів влади до суду з метою збереження державних таємниць, притягнення винних до відповідальності.
5. Завершення судової реформи для формування дійсно незалежної судової влади.
Запрошую до дискусії тих, хто розуміє, про що йдеться.
