Після оприлюднення «Маршрутом «Калуський Спотикач» на "Вікнах" та сайті "Обозреватель" мене не полишали турбувати питанням: а що, власне, співали в калуських наливайках, генделиках, кнайпах, їдальнях, закусочних, бутербродних, пельменних, шашличних, бістро, кафе та рестораціях? Тим паче Калуш причетний і до єврейського музичного стилю «клезмер», що виник саме в містечках Галичини, і до пісень УПА (як батьківщина Степана Бандери), і до калушійок — жартівливої противаги коломийок.
Якщо в товаристві були відсутні стукачі, після п’ятої-шостої гальби пива, посиленого спотикачем, обов’язково звучала перероблена «Черемшина». Згадаймо:
«Соловейко звив гніздечко в стрісі,
кулемет заховано у лісі…
з вечора в садочку, в темному куточку,
жде Бандера жде».
Легендарний фільм «Білий птах з чорною ознакою» нагадав місцевим батярам «Причесавси – прилизавси в білі сподні вбравси, як побачив ту дівчину на порозі вср..вси».
В рестораціях з живими музиками улюбленою піснею була «Файдулі-фай». І не лише тому, що «файдуля» калуською мовою означає файна, слічна дівчина або молода жінка, а «фай» є ідишевим варіантом німецького «файн». Цей шлягер прийшов до Калуша зі Львова — столиці Галицького краю та законодавця в музичній стрефі.
«На вулиці Колєнтая, файдулі-файдулі, фай,
била баба поліцая, файдулі-файдулі, фай».
Вулиця Колєнтая була присутньою у Львові та відсутньою в Калуші. Проте тутай була одна з найстарших вулиць міста — Саліна (в часі мого дитинства вона називалась вулицею Леніна). Тому місцевий варіант анти-поліцейського наспіву виглядав наступним доволі еротичним чином:
«На СалІні, на вулИці, файдулі-файдулі,
фай, поліцаю дали цИці, файдулі-файдулі, фай».
Останній куплет найбільш відомої в радянські часи тримовної пісні Галичини в Калуші закінчувався по-місцевому гонорово:
«А хто Калуш не шанує, файдулі-файдулі, фай,
най нас в дупу поцілює, файдулі-файдулі, фай».
Направду Калуш знаходиться на Бойківщині. Це такуй доконаний факт. Як і те, що столицею Гуцульщини є місто Коломия. Коли пишуть про гуцулів та їхні коломийки, чомусь забувають про бойків та їхні калушійки. Калуській шляхті — прикро. Історія традиційного взаємного жартівливого кепкування між гуцулами та бойками налічує кілька сторіч.
На вулиці Словацького (росіяни-окупанти називали її вулицею Калініна), в незалежній Україні її назвали ім’ям Грушевського, в культових калуських кнайпах — «Пельменній» та «Шашличній» — можна було почути і сороміцькі коломийки, і не менш приперчені калушійки.
Працівниці “Під ясенами” чули не одну сороміцьку пісню. Фото: Анатолій Подлатов
Найбільш пристойні з котрих звучали так:
«Ішов гуцул до дівок в шкіряним ремені,
ніс той гуцул для дівок штири пуцьки в жмені»;
«Хтіли бойка поховати пишно, ги китайця,
лишень гріб є замалий, мало місця яйцям»;
«Коломия-коломийка-коломийяєчка,
засмоктала баба діда по самі яєчка»;
«Сиділи ми з Катрусев та бавились тигрУсем,
а тИгрус то є тИгрус – пів дупи мені вигриз».
Пригадується й галицька пісня, пристойним в якій є лише початок
«Прости мене, мИла, за те, що ти мене бИла,
билам п’яна ще й співала….не давала».
Здогадайтесь самотужки, що тота пані не давала підгорецькому вуйку.
Наразі на вище згаданій музиці виросло кілька поколінь калушан, включно з автором :)
