Ян Чарнецький

Публікацій: 94

Ярослав Скавінський — калушанин

Ніколи сучасні дистанційні освіта та виховання не зможуть замінити особисте спілкування з людьми-легендами. Навіть, якщо вони і не розповідають про себе. Задля вашої безпеки.

Звісно, на загал мене виховували тато і мама. Допомагали їм у цій складній справі книжки та друзі батьків — калушери. Непомітний виховний процес базувався на особистому прикладі — фундаменті педагогіки. Кого зі старших калуських товаришів тата найчастіше згадую? Ярослава Скавінського (Славека).

Народився Ярослав в с. Ільковичі, на Львівщині, в 1925 році. Упродовж 1938 -1941 років відвідував Сокальську семирічну школу. В 1945-1947 роках Скавінський навчався в Сокальському педагогічному училищі, де очолював підпільну організацію молодіжної ОУН. Належав до СБ ОУН. Окрім української,  володів польською та німецькою мовами. У тогочасній Галичині це було нормою. Про роки навчання сокальських оунівців пам’ятає його однокурсник Степан Микитюк, який поширив юнацьке фото Ярослава в мережі Інтернет.

У 1947 році у Львові Скавінський був заарештований. Під час допитів із катуваннями нікого не видав. Отримав вирок — 25 років ув’язнення. 1947/1950 роки відбував в мордовських таборах, 1950/1962 роки каторжанив на шахтах Норильська. У таборах користувався незаперечним авторитетом. Про це мені в 1990 році, в Миколаєві, розповідав Петро Саранчук (уродженець с. Конюхи на Тернопіллі),  відомий політв’язень з Миколаївської філії УГС, також приналежний до СБ.

Історичний виступ Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, в 1961 році, розпочав «хрущовську відлигу». Після 15-річного покарання Скавінського амністували в 1962 році, але повертатись до Сокалю було заборонено. Виїздити з рідної Галичини ані Ярослав, ані його дружина та теща (також політв’язні) не бажали. Тому опинились в Калуші. КХМК потребував працівників на шкідливе хімічне виробництво.

У 1967 році наша родина з 4-х осіб отримала однокімнатну квартиру в будинку на вул. Хіміків, де вже мешкали майбутні друзі — Скавінські, Юрківи, Олійники, Мицаки. Пан Ярослав був зразком шляхетної поведінки. Від нього ніхто й ніколи не чув чогось іншого, окрім чистої літературної мови. Слово Скавінського було твердим, як криця. З дітьми він (педагог від Бога) завжди говорив поважно, як із дорослими. Не вважав себе героєм, але непохитно вірив в Україну. Хоча гадав, що справжню українську незалежність побачать наші онуки чи, в кращому випадку, діти.

Останнього разу я говорив з Ярославом Скавінським весною 1977 року. Він вже тяжко хворів, прикутий до ліжка в новій квартирі. Я вступив до кораблебудівного інституту, відучився пів року, прибув на вакації до Калуша і мав вільними пару днів перед відльотом до Миколаєва (міністерства інфраструктури тоді ще не існувало, але працював щоденний авіарейс «Львів — Миколаїв»). Пан Ярослав мужньо, хоча і без жодних шансів, воював з тяжкою хворобою (рак). Моєму вступові до вишу він радів, здавалось, більше за мене.

На жаль, Ярослав Скавінський не дочекався, коли його єдина донька Люба в 1981 році закінчила школу та вступила до Дрогобицького педінституту. Позаяк 9 липня 1977 року він помер. У Калуші.

Коли хтось просторікує, що незалежність Україні хтось подарував, прошу — стуліть писок. Краще пом’яніть оунівців.