Мешкаю в будинку, де після 24. 02. 2022 залишились виключно особи пенсійного віку. Абсолютна більшість з них протягом 50-60 років минулого сторіччя прибули до Миколаєва (на підприємства ВПК) з тієї частини СРСР, що нині зветься РФ. Українською мовою вони тоді не володіли. Протягом останніх 30 років ці росіяни з українськими паспортами і не намагались вчити українську мову. І коли скромні бабусі чують мою українську, тихенько шиплять за спиною: «Бандєра».
Усе найкраще у них – в минулому, коли місцеві українці боялись публічно вживати українську мову. А мільйони глядачів від 1956 року (рік офіційної перемоги совків над УПА в західній частині України) разом з ними – молодими жінками та їхніми чоловіками сотні разів дивились кінофільм «Вєсна на Зарєчной уліце». Пам’ятаю, коли наша родина мешкала в м. Золоте, Луганської області, до весни 1966 року, у моїх батьків це кіно також було серед улюблених стрічок. Нині сусідки в під’їзді чомусь ностальгічно згадали цей фільм, як сконцентрований згусток того, як добре було колись і як воно повинно бути зараз. Не кіно, а квінтесенція путінізму.
Фільм вироблено на формально українській кіностудії в Одесі. Зйомки відбувались в нібито українських містах: Запоріжжі та Одесі. Але жодного українського слова в кіно ви не почуєте. Україна тоді була денацифікованою, як каже президент РФ.
Головні герої: вчителька російської мови у вечірній школі Т. Левченко, українка; сталевар О. Савченко, українець. Інші герої, його друзі: Ю. Журченко, Є. Іщенко, Ф. Донченко, подружжя Мигулків – українці. Але УСІ за півтори години фільму не промовили жодного слова українською.
Можливо, тому, що сценарій радянської агітки написав єврей Ф. Миронер. Режисерувати йому допомагав осетин М. Хуцієв. Оператором відпрацював єврей П. Тодоровський. Музику до кіно написав єврей Б. Мокроусов. Усі головні ролі СЕМИ УКРАНЦІВ з українського міста сталеварів та шахтарів виконали СІМ ЕТНІЧНИХ РОСІЯН. Вам це не нагадує нинішню Україну, серед керівників котрої етнічні українці майже відсутні?
Щоправда, Зеленські, Єрмаки, Рєзнікови, Баканови, Данілови, Буданови, Арахамії, Татарови, Гетьманцеви, Арєстовічі вже вивчили українську мову. За минулі 66 років щось ніби змінилось. Проте В. Путін, як уособлення прагнень абсолютної більшості росіян, бажає повернути нас в 1956 рік, коли роль українців грають росіяни, що не володіють українською мовою. А сценарії розвитку для України пишуть євреї з США, Німеччини, Франції та Ізраїлю. І головний кіносценарист – російськомовний І. Коломойський, що сидить в Києві, хоча й володіє ЧОТИРМА ГРОМАДЯНСТВАМИ, в тому загалі й ізраїльським.
Іноді вмикаю телевізор і не можу позбавитись відчуття, що дивлюсь якесь неоковирне продовження «Вєсни на Зарєчной (Банковій) уліце». Такий собі сіквел, осучаснений через 66 років. В оригіналі фільм закінчується багатьма крапками – синонімом невизначеності майбутнього.
Як кажуть американські євреї, ніхто не знає завтра. Наразі наше завтра залежить виключно від нас. А не від акторів з ОПУ, ВРУ, ФСБУ, ОГПУ, ГРУ, КМУ та їхніх карабасів-барабасів, що смикають виконавців за мотузки, лагідно посміхаючись в сиву бороду або граючи чергову партію кишенькового більярду сталевими абрикосами.
