Ян Чарнецький

Публікацій: 165

"Мамцю моя, жЄлуй мЕне, за кацапа не віддай мЕне"

Коли я до липня 1976 року постійно мешкав в Калуші, полюбляв відвідувати галицькі весілля. З батьками та братом Ігорем, звісно. Особливо фантастичною забавою завше мусіло бути сільське весілля, що тривало щонайменше ТРИ доби. Книжка, театр, кіно, «підемо на рибу або на гриби», футбольний матч, закарпатський коньяк «Карпати» чи молдовський коньяк «Білий бусько», «покавокуримо», «вирушаємо на кавалєрку», «як маєш пеньонзи, то йдемо на пиво», «склав іспит, вже виставляюсь»  програвали з непристойним рахунком «вчерамбИло весіллЄ, зарізали рака, молодому – голова, а молОдій – ср…а».

Файнезно пам’ятаю, як на терені Жидачівського району в 1975 році віддавалась 16-річна сестра Марічка Чарнецька, старша доня улюбленого татового двоюрідного брата Йосипа. Тоді ми з Ігорем безперервно сміялись протягом тижня. Qrwa, ото була правдива забава, що лишається в пам’яті на все життя, котре зосталось. Квартальні шоу, в порівнянні з героями будь-якого  весілля у Львівській, І-Франківській, Тернопільській області, можна відверто назвати «всрацібувгівновидів». Особливо тепер, коли кожна квартальна хвойда обидвох статей тішиться орденом, наче дідько цвяшком.

Наразі на весіллі кожен учасник збіговиська дзюньових вар’ятів, вуйкових кумпелів, швагрів меценаса, магльон напуцованих, ганьчиних стріїв, кукунамунерів, слупів невмиваних, піонерів кєлавих, мишигіне пейсатих чилі адинезналамчиятородИна бігме заслуговував  на окрему оповідку у виконанні нашого Івана Франка чи го’ брата Онуфрія з калуських Підгірок.

Мене, яко абсольвента всесвітньо відомої Калуської музичної школи № 1, де повітовий суд (нині ця вулиця зветься ім. Степана Бандери) колись засудив самого Каменяра, найперше цікавили музИки. Мо’ вони й не чули, що мистецький стиль «клезмер» народився саме у Галичині. Проте розхитати кілька сотень слухачів, капітально заволодіти аудиторією  Міхал, Владзьо, Геник, Стефко, котрий на Юрчилах жиє, могли. І робили це з легкістю Люципера, безмірно споживаючи для натхнення «вогняну воду». Ніхто не чув пришелепуватих викриків «Я нє віжу ваших рук, падпєвайцє!»

Тераз побачте на вашому екрані маленьке село без газифікації, Жидачівський район, Львівська область, травень 1975 року, тридцятиріччя «вєлікай пабєди». Відстань до штабу Прикарпатського військового округу СРСР складає 90 км. У Калуші щойно відчинився спеціальний магазин для ветеранів  війни та партноменклатури, переповнений дефіцитом — мештами «Саламандер», львівською розчинною кавою в банках, копченою ковбасою «Московська», дешевою яловичиною та ризьким бальзамом. Серед гостей сільської забави є ветерани ОУН/УПА, що карались по 25 років в мордовський таборах.  Уявили?

Рухаємось далі. Разом з музикантами (барабан, скрипка, труба та баян, знаний яко кнопковий акордеон) три сотні людей співають так, що чутно, мабуть, в самому Львові. Співають безсмертний хіт галичан:

«Мамцю моя, жЄлуй мЕне, за кацапа не віддай мЕне.

Бо у кацапа – драна фуфайка, кирзові чоботи ще й балалайка.

Тум-бала, тум-бала, тум-балалайка, кирзові чоботи, драна фуфайка…».

Маріуполець Йосип Кобзон співав цю пісню на ідиш, в Ізраїлі.

Нині, через 47 років, калушани додають:

«В пеклі Кобздон в казані балалАє,

Путіна Вовку смола вже чекає,

Щі та сільодка, капуста і водка,

Дупавгівні, а напрутні — пілотка».

Давно померли тато та його побратим Йосип. Марійка повернулась з Італії, де під час десятирічь на заробітках вивчила італійську мову. Якщо бізнес-леді, бабця Марія, видаючи заміж онуку, запросить нас з фрателлом Ігорем — фамільянтів на весілля, мусимо конче їхати.

Яка війна? Що чи хто може зупинити вар’ятів пенсійного та передпенсійного віку, котрі мріють в оточенні сотні земляків такуй заспівати «Мамцю моя, жЄлуй мЕне, за кацапа не віддай мЕне»?