Написати наступний текст мене спровокувала репліка одного товариша, якого я поважаю за життєву позицію «ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою». Реагуючи на смерть 93-річного УКРАЇНСЬКОГО поета Дмитра Павличка він пригадав характеристику видатних митців – угодовців, яку в радянські часи давали їм репресовані українці «падличко, драч молодих поетес, простиступка…»
Ми знайомі чотири десятиріччя, ніколи не перебували в КПРС (на відміну від вище згаданої трійці), завжди залишались собою, чого б це не вартувало. Але, намагаючись обговорювати діяльність непересічних особистостей, в сотні разів більше обдарованих талантами (такою була воля Бога), аніж ми, вперше мушу категорично не погодитись з побратимом.
Правдиву оцінку кожному з нас робить в історичному контексті нація, якій ми служили чи навпаки, проти котрої були спрямовані наші життєві зусилля. Вчинки людини розкладаються на важелі: з однієї сторони позитивні діяння, а з іншої – негідні дії. Творець, оцінюючи користь людської істоти для людства після фізичної смерті тіла, користається аналогічними важелями.
Будь-який інший спосіб зарахувати когось померлого до героїв чи запроданців завше буде шкутильгати на суб’єктивність. Ми – люди не є ангелами, хоча в ідеалі прагнемо ними стати, тобто, воліємо бути істотами без недоліків. Принаймні, для нашої родини.
Як на мене, об’єктивну оцінку колишнім членам КПРС МАЮТЬ ПРАВО давати ще живі ветерани ОУН, УПА, УГС, РУХу. Такі, як народні депутати перших скликань, колишні політв’язні Олесь Шевченко чи Микола Горбаль, з якими маю честь бути особисто знайомим і котрим бажаю міцного здоров’я та довгих років життя. Себто, сучасники-ровесники Д. Павличка, І. Драча, Б. Ступки можуть порівнювати власні життєві шляхи з долями тих, хто намагався пристосуватись до несприятливих обставин радянської/російської окупації.
Мені лише (чи вже) шістдесят три роки. Вважаю, що після тексту вірша «Два кольори» Д. Павличко міг далі нічого й не писати, навічно закарбувавши власне ім’я в переліку видатних українців. За компроміси з режимом він сплатив страшну ціну ще за власного життя. Його донька Соломія (15. 12. 1958/31. 12. 1999) була вбита. Усі балачки про її депресію, отруєння чадним газом з наступним потопленням у власній ванні були лише примітивними спробами приховати черговий злочин, вчинений «орлами міністра Ю. Кравченка». І геніальний поет знав про це. Його примусили мовчати, щоб зберегти життя молодшої доньки Роксолани та онуки Богдани.
За фільм «Попала грамота» І. Драчу можна пробачити все. Бо це – неперевершена класика українського кіно, як і «Вавілон ХХ» І. Миколайчука. Останній зіграв головні ролі не лише в зазначених фільмах, а й в стрічці «Білий птах з чорною ознакою», де в ролі Ореста відкрився Б. Ступка. Обоє: І. Миколайчук, Б. Ступка були отруєні.
Мене, як і моїх друзів, зробили українцями різні речі, події, книжки, спілкування з велетнями духу. Але поза всяким розумним сумнівом серед тих складових, що витесали нас такими, якими ми нині є, були і твори достойників, про котрі я згадав вище.
ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ ПАВИЧКО – ВИДАТНИЙ УКРАЇНЕЦЬ. Наразі більш об’єктивну оцінку усієї його творчості та життєвого шляху дадуть вже наступні покоління українських громадян. Спочивай з миром, ПОЕТЕ.
