Як стало відомо, більшість членів Миколаївської міської топонімічної комісії, в якій є і екс-комуністи, і регіоналки, і відверті українофоби, виступають проти перейменування вулиці Пушкінської в Мазепинську. Вчергове звертаюсь до них. Оцінка будь-кого повинна відбуватись з українських позицій. Історію завжди пишуть переможці. Топоніміка України повинна відповідати статусу держави, титульною нацією якої є українці. Парламент зафіксував в Конституції України світовий тренд: «ВРУ від імені Українського народу,…спираючись на… історію УКРАЇНСЬКОГО державотворення і на основі здійсненого УКРАЇНСЬКОЮ НАЦІЄЮ….права на самовизначення,…підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського…курсу». Припніть слідом за В. Путіним та першим заступником міського голови В. Луковим повторювати, що в Миколаєві, окрім українського, живуть ще якісь «інші народи».
Словаччина є державою словацької нації, Польща – польської, Чехія – чеської. І лише Україна – країна для всіх, окрім українців. Усі вшановують своїх. Одначе в Миколаєві немає шани десяткам українців, які багато зробили саме для України. Зокрема, і в Миколаєві, і в Новому Бузі досі належним чином не вшановано земляка – Спиридона Черкасенка (1876/1940). Він був генератором українського життя в Празі протягом 1920 – 1940 років, похований на Ольшанському цвинтарі Праги.
Нікого з миколаївських росіян цей факт не цікавить. Але ось прибрали з Пушкінської вулиці пам’ятник, і 60/80-літні бабусі, ховаючись в бомбосховищах від обстрілів міста рашистами, незадоволені. Бо Пушкін - видатний РОСІЙСЬКИЙ поет і колись проїздив через Миколаїв, зупинявся «па малай і бальшой нуждє». Це ж наша історія, кажуть вони. В часи німецької окупації в місті були Гітлер-Штрасе та Геббельс-Пляц. Де ця «наша» історія? Варто без зайвої словесної діареї перейменувати Пушкінську на Мазепинську. Іван Мазепа також був в Миколаєві. І це – українська історія.
Знавців Пушкіна скеровую до його переписки. Щоб уникнути розлогих цитат, відсилаю до листів В. Вігелю («потом ми поєхалі по bliadiam»), П. Мансурову («поднімаются, как hui»). Почитайте, як О. Пушкін пише П. Вяземському про дівчину, яка завагітніла від нього: «Пісьмо тєбє вручіт мілая дєвушка, которую одін із твоїх друзєй нєосторожно обрюхатіл. Пріюті єйо в Москвє і дай єй дєнєг, а потом отправь в Болдіно. Прошу тєбя позаботіться о будущем малюткє, єслі то будєт мальчік». Далі долею власної дитини видатний гуманіст О. Пушкін не цікавився. Ось пару слів знову Вяземському: «Баратинскій женітся? Боюсь за єго ум. Законная pizda – род тьоплой шапкі с ушамі. Голова вся в нєйо уходіт». Досить, захисниці? Чи ще цитувати брудні непристойності про жінок у виконанні онука Івана Абрамовича Канібала?
Російська імперія мітила завойовані території. Мітила пам’ятниками Пушкіну, вивченням російських мови, літератури. В окупованих містах Донбасу, Запоріжжя чи Херсонщини росіяни знищують все українське: книжки, пам’ятники, топоніміку, школи. Але в Миколаєві ДОСІ є жінки, чиї доньки переховуються від російських обстрілів саме в країнах НАТО (Чехії, Польщі, Словаччині), а не в Росії. Вони нині розповідають про братній народ, який не варто ображати ліквідацією монументів Пушкіну в Україні. Знімайте нарешті теплі шапки з вухами.
