11
Повстання мадярів в 1956/57 роках сересере загасив з допомогою кількох озвірілих танкових дивізій. Після цього Угорщина вже нічого, окрім соціалізму, не будувала. Всі закарпатські мадяри стали українцями. А незалежна Україна протягом майже 70 років сумлінно продовжує оточувати численними пільгами окупантів - УБД, які нищили мирне мадярське населення. Аналогічними пільгами користаються також громадяни України, котрі в 1967 році охороняли Суецький канал в Єгипті від ударів ізраїльської авіації. Такого обсягу численних пільг немає навіть в рашкостані. І чому Угорщина та Ізраїль не вважають сучасну Україну історично дружньою державою?
Повоєнна Галичина (нові підприємства, дороги, аеропорти, виробництва, будівельні трести, вокзали, транспортні вузли) потребувала кваліфікованих робочих рук. Тому після 1961 року, коли російський майор Юрій Гагарін першим серед людей відвідав космос, під керівництвом українця Сергія Корольова, засудженим та достроково звільненим оунівцям почали дозволяти повертатись в західні області України. Проте ніхто не скасовував особливий нагляд кадебістів, під яким залишались до самої власної смерті усі бандерівці, що повернулись додому. Бойківський Калуш стрімко зростав, посунувши з другого місця, за розміром та впливом в області, Коломию, столицю Гуцульщини. Через швидке житлове будівництво, нові хімічні виробництва до міста повертались (з родинами) колишні борці за самостійну Україну. З’явились і нові школи: п’ята та шоста — українські й четверта, російська. Населення містечка досягло 30 тисяч осіб.
Весною 1966 року до Калуша з Донбасу повернувся і Богдан Л. разом з дружиною та двома малими синами. Спочатку жити молодій родині довелось в орендованих двох кімнатах в центрі старого міста, в будівлі Кушликів. Роботу знайшли доволі швидко. Жінка почала працювати за спеціальністю, набутою в Луганську, продавчинею в гастрономі навпроти будинку замешкання. Чоловік зовсім не випадково влаштувався слюсарем на завод комунального устаткування, розташований поряд з парком/лісом культури та відпочинку, рідним ремесленим училищем й дитячим садочком молодшого сина, де нянею працювала мама славетного Михайла Сливоцького. Старшого сина сім’я оформила в перший клас другої російської школи. В першій й третій українських школах, на Батьківщині Степана Бандери, в радянські часи не було вільних місць.
Політична ситуація нагадувала загальне очікування кращого життя. Оунівці поширювали серед тих, хто повернувся з таборів, вказівку вищого керівництва – легалізуватись, навіть включно зі вступом в компартію, де це можливо. Добре замаскуватись та чекати слушного моменту для відродження самостійної України. Такий час мусить прийти. Якщо не воякам УПА, то їхнім дітям чи онукам. Важливо – ЗАВЖДИ БУТИ ГОТОВИМИ, казали досвідчені бандерівці. Атеїстів серед них не було. Ми вірили.
12
Зустрітись Боді та Словаку, на жаль, не довелось. Позаяк безпосередньо перед поверненням Богдана з Луганщини до Калушу, підпільник С. помер в парку та був похований на Височанці, старий цвинтар, в якості неупізнаного ніким безхатченка. Смерті гебнявих садистів, котрі випадково траплялись за його життя, назавжди залишились нерозкритими вбивствами, тобто «глухарями». А історії задушених «визволителів» з пивними пляшками в дупах залишились калуськими легендами, котрі переповідались з власними довільними додатками численними відвідувачами генделиків маршруту «Калуський спотикач». Про цей історичний дороговказ я вже писав 01. 12. 2006 в газеті «ВІКНА». Цитую.
Якщо запитаєте, хто впливав на мою персону впродовж життя і, власне, зробив мене таким, яким я є, щиро відповім: родина (тато & мама, брат, бабуня & дідуньо, сини), жінки, друзі та Калуш.
Тому мушу продовжити тему гостьових принад міста мого буремного дитинства. Отже, нині виокремлюються кілька туристичних маршрутів Калуша та Калущини:
- «Андрій, Степан, Богдан Бандери в Калуші та Калуському районі»;
- «Іван Франко та його родина в Калуші, Підгірках»;
- «Король Польщі Ян ІІІ Собєські, королева Марисенька, Калуш та навколишні села»;
- «Митрополит Андрей Шептицький в його Калуші»;
- «Єврейський вплив на музичну, образотворчу культуру Калуша та Польщі»;
- «ОУН-УПА-СБ ОУН в Калуші, 1929-1959 роки»;
- «Австрійські кайзери в Калуші»;
- «Калуський спотикач».
Перелік можна продовжити: «Калуш спортовий (олімпійські призери, чемпіони світу та Європи)», «Калуш музичний (Михайло Сливоцький, засновники «Ватри», «Брати блюзу» Левицькі», Олег Псюк та «Калуш оркестра», «Калуське пиво (1565 — 2025)», «Калуський футбол Й. Сабо та О. Гавраса», «Юрко Іздрик — перший калушанин, нагороджений Шевченківською премією» тощо.
Тераз і тутай я оповім читачам про туристичний маршрут «Калуський спотикач». Разом зі мною віртуально мандруватимуть правдиві калушани: брат Ігор, батько Богдан (померлий в 2003 році), друг тата Ярослав Скавінський (видатний калушанин, авторитетний політв’язень, родом з Сокаля, член ОУН, похований на Височанці, хоча вулиці Ярослава Скавінського в Калуші досі немає).
Ніколи сучасні дистанційні освіта та виховання не зможуть замінити особисте спілкування з людьми-легендами. Навіть, якщо вони і не розповідають про себе. Задля вашої безпеки.
Звісно, на загал мене виховували тато і мама. Допомагали їм у цій складній справі книжки та друзі батьків — калушери. Непомітний виховний процес базувався на особистому прикладі — фундаменті педагогіки. Кого зі старших калуських товаришів тата найчастіше згадую? Ярослава Скавінського (Славека).
Народився Ярослав в с. Ільковичі, на Львівщині, в 1925 році. Упродовж 1938 -1941 років відвідував Сокальську семирічну школу. В 1945-1947 роках Скавінський навчався в Сокальському педагогічному училищі, де очолював підпільну організацію молодіжної ОУН. Належав до СБ ОУН. Окрім української, володів польською та німецькою мовами. У тогочасній Галичині це було нормою. Про роки навчання сокальських оунівців пам’ятає його однокурсник Степан Микитюк. В 1947 році у Львові Скавінський був заарештований. Під час допитів із катуваннями нікого не видав. Отримав вирок — 25 років ув’язнення. 1947/1950 роки відбував в мордовських таборах, 1950/1962 роки каторжанив на шахтах Норильська. У таборах користувався незаперечним авторитетом. Про це мені в 1990 році, в Миколаєві, розповідав Петро Саранчук (уродженець с. Конюхи на Тернопіллі), відомий політв’язень з Миколаївської філії УГС, також приналежний до легендарної СБ.
Історичний виступ Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС, в 1961 році, розпочав «хрущовську відлигу». Після 15-річного покарання Скавінського амністували в 1962 році, але повертатись до Сокалю було суворо заборонено. Виїздити з рідної Галичини ані Ярослав, ані його дружина та теща (також політв’язні) не бажали. Тому опинились в Калуші. КХМК потребував працівників на шкідливе хімічне виробництво.
У 1967 році наша родина з 4-х осіб отримала однокімнатну квартиру в будинку на вул. Хіміків, де вже мешкали майбутні друзі — Скавінські, Юрківи, Олійники, Мицаки. Пан Ярослав був зразком шляхетної поведінки. Від нього ніхто й ніколи не чув чогось іншого, окрім чистої літературної мови. Слово Скавінського було твердим, як криця. З дітьми він (педагог від Бога) завжди говорив поважно, як із дорослими. Не вважав себе героєм, але непохитно вірив в Україну. Хоча гадав, що справжню українську незалежність побачать наші онуки чи, в кращому випадку, діти. Одного разу кагебушня вирішила Славка залякати. Вночі вікна його двокімнатної квартири хтось обстріляв (два постріли з боку Солянки). Скавінський не злякався, не змінився.
Останнього разу я говорив з Ярославом Скавінським весною 1977 року. Він вже тяжко хворів, прикутий до ліжка в новій квартирі, після спровокованого та організованого кадебістами отруєння хлором. Я вступив до кораблебудівного інституту, відучився пів року, прибув на вакації до Калуша і мав вільними пару днів перед відльотом до Миколаєва (міністерства інфраструктури тоді ще не існувало, але працював щоденний авіарейс «Львів — Миколаїв»). Пан Ярослав мужньо, хоча і без жодних шансів, воював з тяжкою хворобою (рак). Моєму вступові до вишу він радів, здавалось, більше за мене.
На жаль, Ярослав Скавінський не дочекався, коли його єдина донька Люба в 1981 році закінчила школу та вступила до Дрогобицького педінституту. Позаяк 9 липня 1977 року він помер. У Калуші. Коли хтось просторікує, що незалежність Україні хтось подарував, прошу — стуліть писок. Краще пом’яніть жертовних оунівців.
В нашій бригаді шпацеруватимуть середньовічною бруківкою й багато інших калуських батярів, і мертвих, і живих, і поза Україною сущих, товариством котрих я завше пишатимусь. І не важливо, які заклади та коли відвідували Бодя з Славеком чи я з Ігорем, а де залишали частину зарплати Юрківи, Філяки, Гонські, Брусаки, Сорохтеї, Тадеки, Таріки, Владзьо, Регнери, Княгінецькі, Кульберги, Славінери…
Навчався я в Миколаївському кораблебудівному інституті. Таких закладів з шестирічним курсом навчання на увесь сересере було лише 2: в Пітері та Миколаєві. Ніхто з калушан не вірив, коли батьки казали, що я вступив без жодних хабарів до внз, де були військово-морська кафедра та закордонна плавпрактика, із реальною зарплатнею, після четвертого курсу.
В радянські часи Західна Україна була краще пов’язана з Південною, аніж нині. Хоча Миколаїв, як і Калуш, були закритими для іноземців містами. З Миколаєва щодня (!) до Львова вилітав доволі комфортний «Ан», а до Франека водночас курсував кукурузник з проміжною посадкою в Кам’янці. Квиток на півторагодинну подорож з Миколаєва до Львова коштував 14 рублів (підвищена стипендія дорівнювала 46 рублів), а чотиригодинна екстремальна мандрівочка «кукурудзою» з Миколаєва до Івано-Франківська вартувала десятку. У Львові чи Станіславові мене зустрічав брат Ігор, і на татовому новенькому прямому «запорі» зі швидкістю 120 км на годину ми влітали в рідний Калуш.
Передмова сі скінчила. Зачинаємо екскурсійний маршрут «Калуський спотикач».
1. Виходимо з будинку на вулиці Рубчака і прямуємо по Грушевського (Калініна чи Словацького) до Калуського пивзаводу. Варити пиво (відразу аж два різновиди) в Калуші почали, принаймні, від 1550 року. Офіційно пивзавод в якості броварні, котра сплачує податки до міського бюджету, постав в 1565-му. Журнал «Україна» в 1976 році писав, що трійку українських підприємств, які виробляють найсмачніше пиво складають: Львівський пивзавод (нині відомий бренд «1715»), Калуський пивзавод (один з найстаріших в Україні) та Миколаївський пивзавод «Янтар», на якому чехи в 1974 році встановили власне обладнання. Київське пиво «Оболонь» тоді ще не потрапило до рук тернопільських броварів. Тому після закінчення калуської СШ № 2 в 1976 році у мене залишався доволі вузький вибір: або вступати до львівського університету імені Івана Франка, або вирушати до Миколаєва, де «море, фрукти, таранька до пива та дівчата — файдулі». Бо без якісного пива – не вижити. Миколаїв переміг. Позаяк у Львові я встиг закінчити заочну фізматшколу при згадуваному університеті й доволі часто відвідував львівських товаришів.
Навпроти калуського пивзаводу розташувався сквер, відразу за житловим будинком на Грушевського, де можна було придбати свіжого пляшкового пива. На лавицях скверу в оточенні густих кущів смакувалось пиво та планувався маршрут.
2. Наступна зупинка – «Пельменна», на цій самій вулиці. За кам’яними східцями відкривався маленький прокурений зал з шістьмома столиками та пластмасовими стільцями. Але вже починаючи з «Пельменної» починалась калуська взаємоповага, відома латиноамериканському світу. Північні американці називають її побутовою корупцією. Як можна повагу, традиції ганьбити словами «корупція, блат»?!» У нас клієнтів ділили на «своїх» та всіх інших. Ми – свої, питомі калушани. Тому ніколи не беремо здачі. Замовляючи пиво, просимо «штире гальби» (не бокали!), пельмені кличемо «москальськими виваглєтами», а дві сотки «Стрілецької» звучать, як «Йо дві сотки еспозіто, прошу пані». В 70-ті канадські хокейні профі, котрі грали без захисних касок, вперше прибули до срср. Воротаря з голкіперською ключкою (що нагадувала сокири московських стрільців) називали Філ Еспозіто. Тому справжній калушанин горілку «стрілецьку», з якою калуське пиво смакувало ще моцніше, мусив кваліфікувати яко «еспозіто».
3. Відразу за «Пельменною» історична вулиця дарувала «Шашличну». Шашлична мала дерев’яний віходок на власній території, в напрямку Загір’я. Густий букет запахів (пива, сала, м’яса, цибулі, олії, тараньки, коньяку, горівки, вина, оселедців, газет, цигарок, варених яєць, чоловічих поту та одеколону «руцкій лєс», напуцованих мештів, машинного масла в роверових ланцах, часнику, чорного хліба, печінки) накривав кілька соток, включно з приміщенням «швидкої допомоги» на теперішній вулиці Підвальна та сусіднього міськвідділу міліції на вулиці Грушевського.
В «Шашличній», де відсутні сидячі місця, завжди стояла величезна черга. Тому «калушер» мусив швидко знайти кумпеля біля каси-шинквасу (або розіграти сцену палкої зустрічі з Штефком, Генеком, Міхалом), якому варто лише нагадати про власне замовлення та передати гроші з брудними гальбами. В «Шашличній» завше стояв такий гамір, що навіть небіжчики з Височанського цментажу чули, як Місько, жи на юрчилах жиє, копав бальон з Йосипом Сабо в калуському «Хіміку». А Зеньо, котрий з Нєгівців, такуй в 1969 в Москві разом з «Карпатами» співав «Вечором в садочку, в тихому куточку, жде Бандера, жде». Ая, ая. І боронь Боже, аби хтось в «Шашличній» (автентичне українське слово — «шашлик»)заговорив чи спробував заспівати неукраїнською мовою!
Коли я привозив з Миколаєва півметрових тараньок, тато мусив відвідати саме «Шашличну». Він голився, одягав польський гарнітур – трійку з широким краватом, італійські мешти, бризкав на себе «Дзінтаріс», розкладав по кишенях п’єтку-десєтку, хустинку, ніж, пачку цигарок (обов’язково з фільтром – «Орбіта», «Стюардеса» чи «Родопи»), загортав найбільшу рибину в газету “Прикарпатська правда» і вирушав на зустріч з колєгами. За 39 років, які він віддав Калушу, кожен другий, а мо’ і кожен перший клієнт «Шашличної» мав статус Бодіного товариша. Ми з братом залишаємо батька з його друзями на Грушевського. А самі вирушаємо далі, вгору по вулиці Степана Бандери (тоді – Валентини Терешкової).
4. Навпроти легендарної музичної школи №1 (там колись працювали повітовий суд, енкаведе – гестапо) стояла «Веселка». На першому поверсі – кав’ярня з баром,на другому – ресторан. В ресторації грали випускники музшколи. Там ми не лише відзначали татове 40-річчя. «Веселка» дозволила вперше почути всесвітньо відомий хіт «Файдулі – фай». В 70-ті роки в Калуші його виконували українською з одним куплетом польською та одним куплетом на ідиш. Задовго до всіх майданів калушани знали, що навіть баба може бити поліцая в я-я, якщо він порушує її права.
Знову дві слові — про повагу, дотично якої ми чуємо сарказм у виконанні героїв голлівудських поліцейських серіалів. Повага – це коли знаєш пароль, код, pass-word. Заходиш до кав’ярні «Веселка» (здачу ніколи не берете, вже пам’ятаєте?) і замовляєш «каву по-турецьки». Ти – правдивий калушер обмінюєшся з барістою взаємоповагою. І тобі, навіть під час будь-яких горбачовських сухих законів, до кави подають сотку нерозведеного ужгородського коньяку «Карпати». Ви знаєте, що пароль «по-турецьки» означає непідроблений закарпатський коньяк.
5. Далі пора поїсти, себто закусити ґрунтовніше, аніж пельмені з шашликом. В літню пору ми вирушали до парку Івана Франка (Комарова, Терешкової). Там в дерев’яному кафе подавали до пива смажені шматочки печінки з цибулею. Для всіх цю смакоту смажили на олії. Але, якщо ви користаєтесь респектом і печінку смажить ваша однокласниця, вам не лише не будуть розводити пиво. Ви отримаєте бонус. Коли ваша порція буде майже готова, до печінки додадуть вершкового масла з трьома сортами меленого чорного, жовтого та червоного перцю. А далі — ніжно огорнуту вершками вже жовто-рожеву цибульку та тоненькі болгарські пасма зеленого перцю з червоною паприкою. Ніхто в ті калуські часи не чув про «зірки Мішлена». Проте готували смачну їжу.
6. Ще одна точка, де в раціоні завжди була смажена печінка до пива, — їдальня на теперішній площі Героїв, навпроти «фонтану з жабками». Ніхто в радянському Калуші не чув про стилістику французьких кафе чи бутік-ресторанів. Але інтуїтивно справжні калушани (а це 100-відсоткові нащадки шляхтичів) в цій їдальні завжди обирали столики біля великих вікон. Тобто, знайомі повинні були, шпацеруючи пляцем, побачити, що ти — не лузер, а кулер. Сидиш за столом, на якому причаїлись горівка в келішках, гальби з пивом і смажена печінка поряд з тарілками, де спочиває нарізка: плавлений та твердий сир, бринза, копчена дрогобицька ковбаса (з кмином), ніжинські огірочки і таврійські томати. Окремо чекають на льодяний шнапс порізані океанічні оселедці, заплетені білою солодкою цибулею в оцеті та перці-горошку з лавровим листом.
7. Але, якщо вам, як і нам, заманулось калуської автентичної першої страви, ходімо до «Приколу». Так калушери називали ресторан «Прикарпатський» в однойменному готелі. В 70-і в «Приколі» варили найсмачніший курячий бульйон з домашньою локшиною. Приготувати цю страву ще краще міг лише тато (так само, як його бігус – зе бест). Не буду відкривати таємницю приготування локшини. Але поясню оригінальність «прикольної» юшки. Шматочки юного когутика варяться окремо. Коли вони вже готові, до бульйону додається «лапша». А паралельно киплять шматочки білих грибів. Потім до курячого бульйону додається бульйон з фрагментами грибів.
8. Взагалі, калуську кухню неможливо уявити без грибних страв. Гості Калуша в 70-і не оминали бар «Під ясенами». Цей заклад знаходився не просто на глибині, куди треба було дійти кам’яними сходами. Не всі знають, що коли в 17-му сторіччя був збудований Калуський замок (в районі костелу, народного дому і теперішнього виконкому), дві брами фортеці були пов’язані з замком підземними шляхами. Одна з брам знаходилась саме на тому місці, де і зараз стоїть будинок на площі Героїв, 28. В підвалі цієї кам’яниці не лише був бар «Під ясенами», а й замуровані одні з дверей, що вели до підземного ходу, який закінчується під костелом Святого Валентина.
Бар був туристичною візитівкою Калуша. Навколо дубових столів стояли дерев’яні лавиці. Калушанин мусив називати їх виключно «бамбетлями». В барі, окрім традиційного розливного пива, була присутньою карта вин (закарпатських та молдавських), три сортконьяку і — увага! — «Спотикач» івано-франківського виробництва. Досі пам’ятаю файнезний дизайн 40-річної давнини — зображення козака на етикетці в стані «після другої пляшки спотикача».
Чим годували «Під ясенами»? Авторською калуською стравою: свинячим м’ясом, запеченим в горщиках з цибулею, картоплею та шматочками грибів. В ті часи горщики, що запікались в пічці, середньовічні столи з лавицями та хоровий чоловічий спів «Гуляю, співаю, як холєра» створювали оригінальну атмосферу. Я не чув про жодного чоловіка — гостя Калуша, який не відвідав «Під ясенами», не скушував печеню в горщиках і не заспівав після четвертої гальби пива. Заспівав українською. Мовою, котру, можливо, щойно вперше почув та полюбив.
Перша частина блогу за посиланням.
Друга частина блогу за посиланням.
Третя частина блогу за посиланням.
