Днями депутат Калуської міськради Іван Ляхович жартома запропонував мені очолити газету міської ради і показати, як має працювати комунальний ЗМІ, замість коментувати калуські події на ФБ.
В кожному жарті є лише доля жарту. Відповідаю шановному депутату. Для моїх амбіцій, освіти, знань, досвіду посада редактора газети міськради в 68-тисячному райцентрі є замалою. Даруйте мою нескромність. Я створював підпільні газети в СРСР («Чорноморія», «На сторожі»), в 1992-1994 роках працював кореспондентом культового, кривенківського «POST-Поступу» в Миколаївській, Херсонській областях, друкувався в польських німецьких, французьких, загальноукраїнських ЗМІ і навіть в «Дзвонах Підгір’я».
Пане Іване, ви - професійний філолог (українська мова та література). Тому візьміть собі цю впливову в калуській номенклатурі посаду.
Як випускник Калуської СШ №2, я готовий вертати домів. Але перетворити Калуш на європейське місто (що бажав, одначе не спромігся зробити шановний Ігор Насалик) можна лише у складі команди професіоналів.
Моя команда здебільшого мешкає в Миколаєві. Але всі готові прибути на батьківщину Степана Бандери і реалізувати власні ідеї. Презентую бійців моєї бригади.
Ігор Іванюченко, випускник Калуської СШ №2 спеціаліст з комунального господарства, охорони громадського правопорядку. Керував в Миколаєві прибутковим (!) ЖКП «Пілот», очолює асоціацію громадського правопорядку Корабельного району Миколаєва.
Ігор Гаврилишин, випускник Калуської СШ № 6, один з кращих українських реаніматологів, старший брат депутата Калуської міськради Михайла Гаврилишина.
Михайло Воробець, миколаївець з Тернополя, випускник кораблебудівного інституту, інженер екстра-класу, спеціаліст з енергоекономних технологій, монтує котельні, вітряні, сонячні батареї та електростанції.
Володимир Кацан, миколаївець з Тернопільщини, який у Веселинівському районі, в зоні ризикованого землекористування, вирощує рекордні врожаї.
Аїда Болівар, PhD, постійний автор «Української правди», знає 12 (!) мов, автор книжок баскською, іспанською, португальською, італійською мовами.
Додатково, я запросив би до співпраці в будь-якій формі видатних калушан Юрка Іздрика, Мирослава Левицького, Оксану Гузинець-Мудрик та інших.
Окрім Аїди, Мирослава, Оксани, всім іншим вже виповнилось 50. Я знаю цих людей від січня 1990, коли ми в Миколаєві створювали філію УГС. Наші родини причетні до ОУН – УПА. У фінансовому плані ми є самодостатніми, ми володіємо будинками, квартирами, машинами, земельними ділянками. Дружини І. Гаврилишина, В. Кацана є лікарями, жінка М. Воробця – економіст, дружина І. Іванюченка – випускниця Калуської СШ № 3.
Наразі муніципальна зарплата 3-8 000 грн не є стимулом, заради котрого можна все кинути і переїхати до Калуша, повернувшись в дитинство. Але коли дорослішаєш, усвідомлюєш неминучість фізичного кінця. Тому і хочеш залишити після себе щось матеріальне. Не лише для дітей чи онуків. Калуш – це смак дитинства, перший цілунок, перша бійка, перше слово, котрого треба свято дотримуватись, перші розчарування, зрештою, перший келих калуського пива і перша викурена потайки «Ватра».
Мої батьки мешкали в Калуші впродовж 30 років, від 1967 до 1997. І це були найщасливіші роки в їхньому житті. Принаймні, за це родинне щастя у мене виник борг перед Калушем. Мої друзі завжди готові допомогти мені перетворити містечко мого дитинства на реально європейське місто. Власне для того й існують друзі.
Проте, для калушан наші знання не є потрібними. Отже, НІС – фореве!
