За часів польської окупації Галичини (14-18 сторіччя) всі суперечки, розглянуті судами, фіксувались у відповідних книгах. Власне калушани, окрім рідного міста, «судились» переважно у Львові та Галичі. Найкращим істориком Східної Галичини, який вивчав місцеве право, реформацію польських звичаїв, судові прецеденти є Владіслав Лозінський, похований на Личаківському цвинтарі Львова.
Саме він єдиним, поки що, назвав Калуш столицею… Маю на увазі твір Władysław Łoziński. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi…Це зібрання з 2-х томів, видане у Львові протягом 1903-1904 років, налічує окремий розділ «Недоліки права».
Цитую: «Wybuch w roku 1648. Ihnat Wysoczan. Udział miast, księży i szlachty w buncie pokuckim. KAŁUSZ JAKO STOLICA RUCHU. Stłumienie buntu i odwiet».
В. Лозінський помилково вважав очільником українського національно-визвольного повстання, столицею котрого в 1648 році був Калуш, не Семена Височана, а його батька – Гната. Насправді сліди татуся загубились ще до початку революційних подій.
Ще однією помилкою, повторюваною автором, є здивування – чому повстали українські хлібороби, підтримані дрібною руською (українською) шляхтою? Адже німецьких чи французьких селян місцеві барони з маркізами пригнічували ще страшніше, а бунтів не було. Приміром, за вбивство українського селянина польським шляхтичем в Галичині суд зобов’язував винуватця сплатити родині вбитого від 30 до 100 гривень. А в Німеччині (для прикладу історик згадує княже місто Меммінген) початку 17 сторіччя можна було безкарно грабувати, ґвалтувати та вбивати селян. Наприкінці століття в колись середньому місті Баварії - Меммінгені залишилось лише 300 родин мешканців. Інші або загинули, або втекли.
Причинами повстання були національний гніт та неможливість (навіть у «відносно правовій» Польщі) захистити власні права українського селянина в судах.
Осередком українського культурного життя залишалась церква. Саме тому повстання під проводом С. Височана підтримали українські священики (Бабинський, Підгайчук, калушанин Іван Грабівський, Коритко, «Iwan Pryncipalis»), окрім тих, що перейшли до римо-католицизму. Всі державні інституції протягом 400-літньої окупації Галичини та Волині з боку Польщі провадили жорстку полонізацію українців, які могли лише мріяти бодай про рівень литовських татарів (!) Ця історично національна меншина мала більше прав, аніж українці Галичини, зокрема й калушани.
Щодо польських судів, то навіть В. Лозинський стверджує (цитую у власному перекладі): „Процеси не мали кінця. Ніхто, хіба якийсь спеціальний знавець стародавнього польського права не заблукав в тому лабіринті. Неможливо зорієнтуватись в тому хаосі позовів, термінів, контраверсій, декретів і, нарешті, інтромісій». Порівняйте з сучасним українським судочинством! Інтромісією тоді називали виконання рішення суду щодо повернення речі (майна) законному власнику. В Галичині початку 17 століття вже утворився клас взаємопов’язаних правників, прокурорів, які для витягування коштів з бідного клієнта, роками водили його по лабіринту процесу (щось змінилось протягом 400 років?) Інтромісію повинен був виконувати возний з двома помічниками.
Боржник міг відкупитись, внісши кошти до бюджету, відтермінувавши виконання рішення суду. Наступного разу возний знову брав гроші. А позивач, що нібито виграв, роками не міг дочекатись виконання судового рішення на власну користь, ніхто йому не повертав його власність.
Позивачі були змушені шукати можливість збройно відновити справедливість. Як пише В. Лозінський: «Що мало бути актом справедливості, замінилось на акт приватного гвалту». Власне нинішня українська юстиція повертає нас на 400 років назад. Тоді вся Галичина була перенасичена замками та замочками: Болехів, Бережниця, Долина, Городенка, Лука, Перегінськ, Рожнятів, Студінка, Тисмениця, Заболотів, Зарваниця, Комарно, Микуличин, Монастирець, Збоіска, Журавно…Захиститись від сусідів: грабіжників, гвалтівників, вбивць можна було лише самостійно, з допомогою зброї та стін замку. Зараз інакше?
Саме в цих умовах українські галичани почули про повстання під проводом Б. Хмельницького. Не чекаючи, поки військо Хмельницького досягне західних земель, селяни та дрібна шляхта самостійно почали відновлювати історичну, національну, майнову та інші «справедливості». Місцеву революцію очолив Семен Височан, що до липня 1648 року зумів об’єднати навколо себе 15-тисячне військо. Поляки називали його «Хмельницький галицької землі». Хоча Калуш був столицею повстанців, штаб знаходився в с. Отиня. Ад’ютантом С.Височана та керівником штабу був шляхтич Л. Березовський. Найбільш жорстокими вояками, на думку поляків, у війську Височана були калушани, рогатинці, мешканці сіл: Пійло, Сівка, Копанки, Угринів, Підмихайля, Боднарів, Небилів. Саме вони, за судовими матеріалами, грабували костьоли в Рогатині, Букачівцях, Городенці, Печеніжині, вбивали польських власників та власниць сіл, «замордували 46 жидів з Долини»….
Відповідь польської окупаційної влади була ще страшнішою. С. Височан полегшив завдання для польського війська, позаяк власну 15-тисячну армію він розбив на десятки загонів під керівництвом місцевих вождів, які не бажали воювати поза межами власної чи сусідньої місцини. Спочатку поляки повністю знищили будинки та майно 300 снятинських міщан, які були змушені втекти до Італії. То були, мабуть, перші галицькі заробітчани…Сотням, хто не втік, поляки відрубували голови, не чекаючи на суд.
Найбільш кривава польська рота Загвойського складалась з тих самих Драгомирецьких, Журавських, Голинських, Вітвіцьких, Книгицьких, Березовських, чиї близькі родичі воювали на стороні Височана. На відміну від вбитих селян та міщан, шляхта, що підтримала повстання Височана, понесла відповідальність у формі kaduków. Тобто, шляхтич втрачав честь та майно, що переходило у власність повітових ротмістрів.
Але найбільше допоміг полякам не Височан, розбивши власну армію на загони, які програвали в боях більш чисельному й професійному польському війську. С. Височана та десятки тисяч повсталих українців, в тому числі калушан, зрадив …гетьман Б. Хмельницький, випускник львівського колегіуму єзуїтів Зеник Хмель.
Височан вважав себе полковником війська Хмельницького, а власну армію частиною визвольного війська під проводом гетьмана. Семен надавав Богдану підтримку вояками і розраховував на те, що запорізькі козаки захистять галицьких українців.
Особливо восени 1648 року, коли основні польські війська були розбитими, і Б. Хмельницькому відкривалась дорога на Варашаву. Можна було протягом місяця дійти до польської столиці і примусити короля підписати будь-яку угоду, навіть про незалежність української держави. А що зробив боягуз і «державник» Зенон?
На початку листопада 1648 року Богдан/Зенобій/Теодор Хмельницький прийняв послів польського короля, провів перемовини і послав до Варшави власних делегатів на чолі із Захарієм Хмельницьким. «Гетьман, переможець, видатний дипломат» запропонував королю Польщі власні вимоги переляканого раба. Згадайте ті головні умови, висунуті Польщі, яка знаходилась в панічному передчутті кінця власної державності.
1. Щоб завжди козаків було 12 тисяч (гетьман не зазначає, яких – 12 тисяч реєстрових чи усіх, з реєстровими). Навіть, якщо припустити, що це йдеться про реєстрових, тобто «на зарплаті у польського короля», ця чисельність є мізерною для усієї України. Адже лише С. Височан збирав 15 тисяч вояків. Лише в межах Запорізької Сечі перебувало більш, як 30 тисяч козаків.
2. Щоб Хмельницькому було дано в Україні староство, яке він собі вподобає, а до цього староства ще 20 миль землі. Тобто, жодної згадки про українську державність, яку «домальовують» Б. Хмельницькому псевдо історики, не йдеться. Хмель визнає себе прислужником короля, слухняним підданим польської корони і просить землю з селянами.
3. Щоб пани не карали своїх підданих і все простили заколотникам. Амністія? Героїв власного війська Хмельницький називає підданими польських панів та «заколотниками», а не українцями, що збройно виборюють право на власну державу (!) Видатний державник (польської ойчизни) зеник хмель навіть не натякає на державу української нації.
4. Щоб судилися козаки правом литовських татар, а литовські татари судяться таким правом, як польська шляхта. Гетьман, очільник переможного війська, плазуючи перед польським королем, просить для українців на території України судові права не такі, як у польської шляхти, а бодай такі, як у татар. До цього литовські татари – релігійна меншина в литовсько-польській державі мали більше цивільних прав, аніж українці в Україні. Зеник вимолює у поляків трошки прав для українців, щоб їх сприймали, не як псів, а бодай, як татарів (бо ж татари – люди). Король ніколи б не опустив українських козаків, що могли легко заволодіти Варшавою, до рівня полонених литовських татарів та їхніх нащадків. Польський король боявся образити козаків, а його раб Хмельницький – ні.
5. Щоб запорозькі козаки самостійно обирали власного гетьмана і підпорядковувались безпосередньо королю Польщі, а не коронному гетьману Речі Посполитої.
Жодним словом ані про Волинь, ані про Галичину Б. Хмельницький навіть не згадує, визнаючи ці українські етнічні землі польською територією. Фактично цими пропозиціями хмелько скерував на вірну смерть десятки тисяч галичан, які повірили С. Височану і Б. Хмельницькому. Сотні калушан були страчені поляками протягом 1648-1649 років саме завдяки зраднику Б. Хмельницькому. Навіть про якусь автономію України зенек хмелько не домовлявся. Бо інакше довелось би окреслити кордони цієї автономії у складі литовсько-польської держави.
Вище наведені основні пукти увійшли до угоди про капітуляцію, укладену Б. Хмельницьким (від імені Війська Запорізького, як невід’ємної частини Польщі) та представниками короля Польщі 24.02.1649.
В Калуші від радянських часів існує вулиця Б. Хмельницького. Який стосунок цей історичний пігмей має до Калуша? Власним підписом під лютневою угодою він визнав Галичину та Волинь польськими землями і скерував на жахливу смерть кілька сотень калушан, учасників повстання під проводом полковника С. Височана.
Якщо в Калуші є вулиця на честь Б. Хмельницького, чому немає вулиці Молотова чи Рібентропа, які також щось підписували «для галичан»?
