Упродовж шести сторіч історії Калуша світ побачив саме шість книжок про це місто, включно з трьома цьогорічними. Найбільшим за обсягом та кількістю авторів є англомовне видання «The life and Destruction of the Community (Kalush, Ukraine), Tel -Aviv: Kalusz Society, 1980». Власне, майже все, що ви хотіли дізнатись про життя та зникнення єврейської громади в Калуші (друга половина 17 сторіччя – 1942 рік), є в цій книзі на вісім сотень сторінок. За одним мінусом – автори викладають не об’єктивний, а саме єврейський погляд на історію Калуша.
Хто з читачів володіє англійською мовою, може легко знайти в мережі різні частини книги, почитати інші твори авторів. Мене зацікавила саме та стаття в книзі, що претендує на об’єктивність: «Kalush – Our Native Town. A General View вy Moyshe Etinger (Translated from Yiddish by Adah B. Fogel)». Як ви зрозуміли, колишній калушанин Мойше Етінгер писав на ідіш, яким володіла більшість місцевих резидентів між Першою та Другою світовими війнами, що дало підстави нині вже покійному Мойше вважати Калуш національним містом євреїв.
Переповідати весь «огляд» іудейської історії немає сенсу. І через великий обсяг, і через небажання повторювати кремлівські міфи про «погроми петлюрівців» чи «антисемітизм УПА». Не забуваймо, що книжка вийшла в люди 1980 року, коли ніхто в Ізраїлі не вірив у можливість відродження незалежної української держави. Жодного прикладу вбитої особи єврейської національності, знищеної в Калуші петлюрівцями чи оунівцями, повстанцями саме через етнічне походження автор не наводить. Не дивно – позаяк таких прикладів не існує. Що ж нового, цікавого про єврейський внесок (самі вони називали себе не євреями, а польськими жидами, як Кшиштоф Занусі чи Єжи Гофман) можуть дізнатись калушани від зазначеного автора? Я виокремив кілька фактів чи претензій на факти, котрі і пропоную до уваги читачів.
Від 17-го сторіччя впродовж двох з половиною віків місцевих померлих євреїв ховали на їхньому цвинтарі, залишки якого збереглись за проспектом Лесі Українки. З кількох тисяч надмогильних каменів залишилось лише кілька сотень. Інші, на думку автора, були використані місцевими селянами в якості будівельних матеріалів після Другої світової війни.
Основна забудова історичної частини Калуша відбувалась в 16-17 сторіччях навколо квадратної форми ринку. Трьома головними шляхами, що пов’язували Калуш із зовнішнім світом були: Торгова вулиця, вулиця Саліна (тягнулась від ринку до соляних шахт, на ній стоїть ПК «Мінерал» та залишки калійного комбінату) та Станіславська (нині – Степана Бандери). Четвертою головною вулицею стала Залізнична (нині – Михайла Грушевського), довжиною 2 кілометри від центру до пасажирської станції. Вулиці Саліна та Торгова існують щонайменше впродовж п’яти століть.
Іноді деякі калуські євреї отримували концесію на продаж солі. Ці іудеї у власній громаді були найбагатшими: родина Хеллінг, фамілія Мондштайн та рідня відомого в другій половині 19-го сторіччя калуського адвоката Герша Манделя. Це не рахуючи тогочасних місцевих олігархів з родини Мойше Мейєра. Меєр обирався керівником Калуша і був батьком Беріше Мейєра, відомого на початку 20-го сторіччя польського бізнесмена.
Розселення євреїв в Калуші підкреслювало їхні місця в соціумі. Кілька найбагатших родин мешкали у двоповерхових кам’яницях на вулиці Станіславській та прилеглій частині теперішньої вулиці Грушевського, до повороту. Єврейські м’ясники, дрібні трейдери мешкали вздовж вулиці, що вела від ринкової площі до єврейського кладовища, на вуличках Оберволь та Унтерволь. Ремісники мешкали довкола синагог та двох єврейських шкіл (хедерів). Найбільша синагога, район теперішнього кінотеатру «Відродження», була збудована в 1825 році за власні кошти рабином Гаоном Якобом Ашкеназі Лобербаумом. Дві менші називались: синагога Стретенера та синагога Шабсая Менделя. Ще одна синагога була хасидською, нею керував Реббі Раппопорт з Перегінська. Існувало ще дві маленькі синагоги, єврейська баня та ритуальна бійня для худоби.
Про ізраїльську статистику. На думку автора, перший єврей з’явився в Калуші наприкінці 1650 року. В 1765 році Мойсеєва громада міста налічувала 1100 осіб. В 1880 році калуські євреями називались 4400 чоловіків, жінок та дітей. Перед початком 2 світової війни лише в Калуші, без сіл району, мешкало 6 тисяч євреїв, 6 тисяч українців, 3 тисячі поляків та 1 тисяча австрійських німців. Автор визнає, що євреї в Галичині перед Другою світовою війною користувалися привілейованим становищем, порівняно з українцями. Вони мали власну країну в польській державі: автономну освіту, торгівлю, охорону здоров’я, театри, синагоги, цвинтарі, систему страхування тощо. Українці в міжвоєнній Галичині або татари в теперішньому Криму могли чи можуть лише мріяти про таку автономію, яку євреї купили собі в польської влади.
Через силу визнаючи вище наведену реальність, автор бідкається: тогочасна молодь не бажала вчити ідиш як безперспективну мову, віддаючи перевагу німецькій, польській мовам. Відомий у всьому єврейському світі калуський вчитель Якоб Фрост (він викладав в калуській єврейській школі «Тошіа». — Авт.) був вимушений створити та опублікувати словник «Іврит – Німецька мова». Цей словник й досі є популярним та відомим у світі. Хоча більшість користувачів не здогадуються, що автор – калушер.
Під час Першої світової війни в Калуші (в 1917 році. — Авт.) трапились перші єврейські погроми, російські війська спалили 200 будинків в історичному центрі міста, згвалтували та вбили єврейку Брайтцу Лікворнік. Наприкінці війни українці здійснили чергову спробу відродити українську державність. Калуш перебував у складі ЗУНР протягом 6 місяців. На той час в містечку виникла єврейська міліція, очолювана калушанином на псевдо Макалондра. Це автор визнає. Проте «забуває» згадати про взаємодію січових стрільців, калуських самостійників на чолі з батьком Степана Бандери — панотцем Андрієм та єврейської міліції. Щоб в 1980 році, в Ізраїлі сказати про взаємну підтримку українських на єврейських націоналістів, про бійців УПА – євреїв, треба було мати неабияку мужність! Згадуваному автору, як й іншим творцям книжки про єврейський Калуш, цієї мужності забракло. Більшість з них вже покинули наш світ.
Між 1919 та 1939 роками єврейське культурне та освітнє життя в Калуші досягла власного найбільшого розквіту: самодіяльні театри Якоба Гордіна, Бренера-Тоссіка, що ставили п’єси на ідиш («Мірель Ефрос», «Дер Штумер», «Чінке – Пінке» - ці твори і зараз звучать в Нью – Йорку); сіоністський клуб; єврейські школи Наделя, Поппера та Вінклера; клейзмерський оркестр Іцика Етінгера; культурологічні клуби Хашомер Гатцаір, Яд Харуцім, створені Йосею Цукером та Якобом Гордіним. Яд Харуцім ставив п’єси на ідиш та українською мовою (!) Класичну «Неволю» вони з аншлагом спочатку показали у Войнилові, потім – в Калуші. Окрім перелічених до калуського театрального життя були долучені Мойше Етінгер (автор статті. — Авт.), Шнайдер Вайншток, доктор Надель. До Калуша приїздили відомі польські/єврейські театральні трупи Жигмунта та Йонаша, Арті Вінкля, Станіслава Голдфадена. Калушани навіть поставили оперету «Бар Кохба», під орудою Боруха Ханна.
Щойно у Львові відкрилась єврейська вчительська семінарія, 6 дівчат та 2 хлопців вступили на перший курс, склавши іспити з івриту та релігієзнавства. Позаяк в Калуші вони навчались в Якоба Фроста, Ізраїля Боруха (помер в Хайфі. — Авт.).
Попри прихильність польської влади, в Калуші існував єврейський комітет, що допомагав мігрувати до Палестини. Першими калушанами, котрі переїхали до майбутнього Ізраїлю перед Другою світовою війною, були Янкель Меєр, Мойше Фукс та Мойше Бентчер. Не знаю, чи відали вони, що першими українськими мігрантами, котрі висадились в Канаді, були калушани.
Далі автор називає видатних, на його думку, калушерів, котрі стали відомими не лише вдома, а й в Ізраїлі: Герцель Будіс, Герц Акцмаєр, Йонаш Кураль, Мойше Ошеркіс, Мойше Мільштайн, Ісаак та Йося Бабад, Абрахам Герш, Якоб Елізер, Єхіль Шапіро (похований в Калуші в 1940 році. — Авт.), родини Мільштайн, Шпіндель та Вайсмани – пивні королі Калуша та Галичини. Взагалі, до європейської слави бренду «Калуське пиво» причетні також прізвища Вінклерів, Голдвертів, Вайнтраубів, Райтманів, Бухбаумів.
Після окупації Калуша совітами в 1939 році все культурне, економічне життя припинилось. Були закриті єврейські товариства, школи, політичні партії, знищені умови для приватного бізнесу. Частина місцевих євреїв вступили до компартії і стали колаборантами, яким погрожували оунівці.
А далі прийшли мадярські окупанти, котрі відразу, в липні 1941 року, передали місто гітлерівцям. Автор звинувачує калуського адвоката Воробця, котрий вільно володів ідиш та працював з єврейськими клієнтами в тому, що останній передав німцям список 300 місцевих євреїв з прізвищами та адресами. Ці особи були розстріляні та закопані посеред ночі, в лісі біля села Пійло. На тому місці зараз – відпочинкова зона для шашликів. Потім німці утворили перший «Юденрат». Частина євреїв була вивезена до Станіслава, де їх чекав «Доктор Пекло» — есесівець Рудольф Міль. Сім тисяч євреїв з Калуша, Войнилова, Брошнева, Рожнятова, Перегінська було закрито в гетто поміж вулиць Унтерволь, Оберволь та Сіверською. Калуським юденратом (єврейською самоврядною адміністрацією, що допомагала німцям знищувати євреїв) керував місцевий єврей Мемеліс. Не українець, не поляк. Автор звинувачує українця Воробця в допомозі німцям, але виправдовує євреїв з юденрату – вони ж не винні, бо їх змусили. Без подвійних стандартів – ніяк. Юденрат навіть платив німцям за кулі, котрими вбивали євреїв (цитата автора. — Авт.). У вересні 1942 року залишок калуських євреїв скерували до концтабору в Белзі. При цьому євреї-юденратівці знущались з власних одноплемінників ще страшніше, аніж німецькі окупанти. Лише 17 євреїв з 7 тисяч, закритих в калуському гетто, змогли врятуватись.
„Хто врятував бодай одну єврейську душу під час Голокосту, він ніби врятував увесь світ”. Серед праведників світу, котрих вшановують в Ізраїлі, є і калушани: Захарій Плаксій та його дружина. Їх вже давно немає серед живих. Ризикуючи власним життям, Плаксії врятували кілька калуських євреїв: всю родину Шапіро, Давида Гальперіна, Нусю Файнтіхль.
