У Верховинському районі Івано-Франківської області я побувала вперше. Біля Верховинського автовокзалу, після трьох годин дороги українським доріжжям-бездоріжжям, нас зустрів монумент Івана Франка, що тягнув праву руку до горизонту, а на постаменті було написано «Ось Жаб’є, серце Гуцулії».
Жаб’є, так по-французьки, подумала я, і звідки тут такі назви? На зупинці «Ворохта» вийшли усі, кого можна було б вважати жителями міст, а на зупинці «Діл» почали заходити ті, кого з впевненістю можна було назвати жителями гір.
Була третя година пополудні, тож до автобусу заходили, в основному, школярі та вчителі і дуже особливо, дуже м’яко та смішно, як на мене, перекидувались фразами через салон. У багатьох хлопців були футляри зі скрипками, що зачарувало мене остаточно.
Від Верховини ми поїхали крізь мальовниче село Криворівня до Верхнього Ясенова, де я зрозуміла, що знахожусь глибоко-глибоко в горах. Так глибоко в горах, що Чорний Черемош, могутній та нестримний, шумів біля моїх ніг, а навколо пахло свіжою хвойною стружкою. Навколо люди працюють з лісом, живуть у лісі, дружать з лісом та приймають мудро його дари.
І про людей я ще говоритиму багато, але почну з лісу. Почну з гір, що вдягнені у смерекові вічнозелені шуби та з лісових духів, що світанками спускаються в долини набирати туманну кашу своїм безтілесним дітям.
