Ось на цих фото Латвія, якою я її бачила. Латвія нетуристична, так би я назвала свій дивний маршрут цією країною. Міста, дороги, заправки та приміські кафе здавались мені дуже зрозумілими і такими по-українськи неідеальними. Напевне тому, що я бачила міжсезоння, тож все здавалось «між». Від захоплення до відрази, від сліз радості до повного розчарування, нічого чорного та білого, лиш сіро-коричневі відтінки. А в тих відтінках повно заклопотаних проблемами буденного існування людей — латишів, росіян, українців.
На березі холодної річки у місті Валмієра рибаки пили горілку та говорили російською про своїх «жестоких баб», між закинутих складів та ангарів діти катались на велосипедах, а музеї були пустими та мовчазними, як жінки після аборту. Вздовж березової алеї, що веде до меморіала жертвам війни гуляла бабуся в червоному береті, а у мене в навушниках хрипло надривався Курт Кобейн в якомусь віч-хаус міксі. І я вже думала засмутитись, бо все це мені нагадувало той сон, в якому я так довго жила у рідному місті.
А потім була природа, дика природа, що готувалась прокинутись від зимового сну. Як от ви — відкриваєте вранці очі і знаєте що будете робити далі, але ще дві хвилини лежите в ліжку, збираєтесь з думками, повільно потягуєтесь. Вже Весна, та ще сонна, вже соком стікають до пляшок берези, але бруньки зріють і набираються сонця. Все прокидалось і я мала прокинутись теж. Зі мною поруч була людина, що мала за мету розбудити мене, як холодний вітер будить фруктовий сад. І сад зацвітає білими ніжними пелюстками.
Вперше за все моє людське існування я відчула себе справжньою. Відчула свою основу, що моє гілля гнучке та міцне водночас, відчула, що я фруктове дерево — з солодкими фруктами та рожевими квітами, пелюстки яких вітер може нести далеко-далеко, але опадає цей весняний цвіт прямісінько під ноги, поруч і тут.
Гуляла з собакою вздовж річки, голосно співала веснянок, бачила боброві хатки та оленів. Читала книги 1930-х років найневідомішою мені мовою.
А потім була Рига. Сповнена дощем, як очі вередливого дівчиська наповнені слізьми. «Мої вулиці надто красиві для цих безкінечних кольорових тегів», — казала мені вечірня Рига. «Звісно», — відповіла я та дістала з кишені білий акриловий маркер. Молодь з високими вилицями та світлим волоссям, з відчутним нордичним стилем у одязі, стрункі обличчя кам’яних дівчат Югендстилю, сквоти та живописні нічні «рюмошние». Щось нове, але дуже-дуже знайоме. Ніби частина Київського Подолу просто переїхала на північ та вирішила зостатись.
Ранковий порт з темною водою Даугави і чайки-чайки-чайки навколо. В Даугаві я би втопила свою закоханість, але не наважилась.
«З маленького насіння виростає велике дерево, гілки котрого тягнуться в космос, а корені — в землю» Так він казав мені і ніжно цілував мої змерзлі щоки..латвійський дощ. Lai būtu kā ir, тобто Let it be
