Зайшов до мене в офіс чоловік “передпенсійного” віку у білосніжних штанах, помітних навіть з-під столу та з інтелігентним лицем — саме на таких лицях трапляються завеликі окуляри, які що кілька хвилин вказівним пальцем власник намагається втиснути у перенісся.
Виявляється — електрик, але схожий на електрогітарника — з довгим прямим хайєром до плечей, білим і чистим — як і штани — настільки, що від голови повіювало холодом, яке не могло перебити навіть тепло з очей.
“Голову по-справжньому розігріває не так те, що зовні і всередині, а підшкірний процес виробітку кольору в закопаних там цибулинах. Тому підробні спроби перезарядити цей одноразовий картридж організму чоловіками із замальованою сивиною смішні навіть не кольором декорування, зазвичай погано вгаданим, який палить себе на сонячному світлі — сонце завжди здає і криє. А смішні ці потуги масштабом рятівних дій, не вартих вичинки шкіри на голові”.
Все це я думав, поки він говорив, бо виявилось, що сильно затинається і картавить: кожне слово починає вимовляти кілька разів, і воно запалюється, як люмінесцентна лампа з несправним стартером - попередньо проморгавшись.
А коли запалиться — то світить м’яким муркотливим світлом: тут же з’являється картавість, затинання дає дорогу їй, вони виступають по черзі.
Я дивився на його довге прозоре волосся, яке давно пройшло всі стадії меланжу, і думав про нього — для того щоб, майже нічого не розуміючи на початку розповіді, схожої на одночасне виконання репу і реггі, хоч якоюсь роботою мозку врятувати його час і своє лице.
Ще виявилось, що за сумісництвом він — начальник того ж клубу — чи то культури, чи то просвіти, де служить електриком.
За цим всім спостерігав мій товариш, який зайшов раніше. Він чи то звик мати справу з несправним світлом, чи то колись багато годин провів у лінгофонних кабінетах — бо лінгвіст за освітою, чи просто “так якось йому було” — але якось швидко вкурив особливості мови Завклуба і зтиха повторюючи за ним — ніби в підтвердження його слів, ніби одобрюючи ним сказане — насправді цим самим все мені перекладав, тобто складнощі перекладу взяв на себе.
Це розговорило гостя ще більше, він розповідав про завихрення індукційного струму, косинус фі у пуско-регулюючих поистроях свого господарства, замалий коефіцієнт перетворення у тороїдальних трансформаторах та частотні резонування у ввіреній йому мережі. При цьому зовсім не уникав заскладних на його мовну властивість слів.
Наша з товаришем нововинайдена радість, не опізнана ним, робила час і промову легкими і швидкоминучими. І от коли підпільна радість спілкування остаточно нас трьох накрила. Завклуб раптом сказав, що у нього є віч-на-вічне питання.
Коли ми вийшли вдвох в коридор — світло знову замерехтіло — тепер вже у мене в очах, бо хвилювання по новій розгойдало його затинання і моє нерозуміння.
А йшлося, щоб в результаті дуже хитрої, надзвичайно складної документально і ризикованоі — як на нього — операції над розхідними матеріалами, він зміг заробити собі необлікованих преміальних пару десятків грн! Бо в бюджетній сфері — затримки, бо її місячні — нерегулярні, як наше військо, бо клуб державний, бо зарплати по півтора тисячі...
Яка ж ти нещадна, наша країно. Ти станеш собою тоді, коли “державне” перестане бути синонімом “задушливе”.
Мені захотілось просто дати йому цих кілька десятків гривень, порятувавши заодно бюджетну сферу.
Але це було б не за правилами, загальноприйнятими...