Цього разу до Львова їхав маршруткою.
В Бурштині підсів блондинистий щетинистий хлопець у чомусь яскраво-зеленому.
Повний вуйко з сивою щелепою, що займав півтора місця, впізнавши його, привітно покликав на вільну половинку місця коло себе.
Поки за вікном мерехтіло міжміське бетонне “ковальство” — присадибні узорчаті огорожі, закошені “під ковку” — він говорив.
Про те, що зараз у відпустці з АТО, що пробує накопичити сил, бо на сході сили прибувають якимись дивними шляхами, тобто не прибувають, а їх ніби прибиває нерегульованими прибоями, не завжди вчасно, не завжди впопад...
Багато хто з присутніх чує уривки розповіді — вона ніби й не голосна, але чутна, не кічлива, а швидше — нервова. Мабуть, солдат за відпустку свої “вісті з передової” повторив тутешнім — заднім людям — нам, стільки разів, що йому вже хочеться, шоб кожне “свідченння” охопило якомога більше слухачів — просто щоб зекономити на кількості розповідей — бодай на одну.
”...дезертирства більше в інформації про дезертирство — в дез-інформації, ніж там, на війні: йдуть геть лише, коли залишаються без зброї, підмоги, їжі, коли нема чим відбиватись, і не видно, від кого — лише від вогню, коли залишитись рівноцінно самоспаленню, стати котлєтою по-луганські, на 100 процентів фаршированою смертю...
...гради — фігня порівняно зі смерчем чи ураганом, це — боги спопеління...
...з мого призову там друг — йому раніше навіть молі жодної не вдавалось вбити - люба міль може його перехитрити... з нами є священники, з автоматами замість кадил, не відспівують, а відстрілюють...”
”...сепари реально переконано бояться, що прийдуть бандери і їстимуть їхніх дітей і гвалтуватимуть жінок, які після того народжуватимуть бандерят, не здатних говорити російською...”
Вони живуть в жанрі альтернативної історії, яка для них стала безальтернативною реальністю....
”...тепер в бою сепарів вже практично нема, закінчились, це вже не сепари... всюди снайпери, серед них багато жінок - російські біатлоністки... стріляють у відзнаки, мають завдання перебити чинів, тому погони не носить ніхто, генерали, коли приїздять - вдягаються як рядові, але майже не приїздять — командування знекровлене, як зуби Гелетея... снайпери ложать старших чи сивих... небезпечно чимось вирізнятись, замотуємо пряжки шматами...”
Подзвонив до мами:
”...я вже на під’їзді, не хвилюйся, всьо порішав, заяву в ЗАГС — на п’ятницю, затримався, бо не було автобуса... зрихтуй щось тепле, я би з’їв...”
Мама хвилюється, як він доїде з якогось Бурштина до якогось пригороду Львова - як здолає якихось 60 км міцний хлопець в справному автобусі з Гігою і Ласковим маєм у колонках в ясний день!
Мама тепер хвилюється за все, що пов’язане з ним — навіть за те, як звучить його ім’я, невідоме майже нікому, того самого хлопця, який щойно “з котла” і знову — “в котел”.
Можна лише уявити постійний задушливий жах матері, коли він там. Їй важче, ніж йому — їй незносніше.
Вибиваючи кожного з наших, Путін прихоплює ще кількох інших людей, яких не видно — не чути, і для яких ця втрата — значно гірше власної смерті.
Праві ті, хто каже: будь ти проклятий, гімняний гноме, і всі, хто у твоїй підноготній, точніше — підкопитній! Приєднуюсь.
