"Доповідав" про наболіле, тобто про Іллю Калюкіна, для gazeta.ua.
Ілля – перш за все улюбленець, загальний, але не узагальнений, не типовий. Базувалось це не на миловидності, якої теж було «за край», а на рідкісній реактивності та чутливості розуму, котрий постійно збивав з точки збирання і ближніх, і його самого. Це така «любов наживо» - коли прихильниками чийогось таланту стають на базі того, як він еманує, а не того, що він видає - без особливого очікування продукту. У випадку деяких людей навіть сама лише можливість бути собою несе вияв геніальності.
Ілля – не людина фіксації, належав до того рідкісного типу, що невпинно креативить, і це вхоплюється повітрям і усіма ближніми, але якому неможливо було б здійснити, наприклад те, що краватники називають «творчим звітом». Фіксацією він просто не переймався, бо вона, все ж базована на розрахунках, котрих завжди уникав в силу якоїсь межової непрограмності. Тому, коли повстає питання, а що він створив, як автор, відповідь пригальмовує, примушує напружуватись, бо, попри цікавезний «результат», ще більше не доведено, не доліплено, не дознято, не дописана книга, не видані збірки віршів. Хотілось би, щоб його тексти знайшлись і зажили, і тут вся надія на молоде дуже стильне видавництво "Пяний корабель". Відношення Іллі до мови – взагалі окреме питання – ця його бездоганна прицільність формулювань і чистота висловлювань, що пробивалась через весь напускний треш: якщо така чистота є, то вона розповсюджується на все в людині. У того, хто вступав з ним у тривалий мовний контакт, виникала така дивна піднесеність, ніби земля відступала на задній план, хоча, підозрюю, у землі немає планів.
І навіть деяка необов’язковість його була осмисленою — просто вважав, що мало є важливого, а найважливіше — те, що призводить до радості. А її недоречно псувати виконавчою ретельністю, у нього був широкий життєвий мазок, експресіоністський. Але дуже точний і веселий. Всі його таланти мали в основі почуття гумору, і саме тому були безперечними. Добрий гумор створює дизбаланс загальноприйнятого і уявного, Ілля здатен був розбалансувати все. І не вмів поводитись з грішми, вони — не його "субстанція", для нього це якісь знаки зодіаку. Але обставини завжди потребують і вимагають, життя - це густе плетиво залежностей. Повну незалежність містить лише смерть. Може тому він її не боявся. В результаті його смерть була в якійсь мірі автоголом. Щоб його уникнути, потрібен був лише прожитковий мінімум дієвої уважності.
І навіть підготовка до похорону перетворилась на буфонаду. Ми отримали маленьку, але цінну перемогу в тому, що вдалось знайти на цвинтарі місце коло недавно померлих друзів – Федота, Парфьона і Крейзіка – там утворилась така «алея панківської слави». І розшуковували через знайомих і фейсбук батька, з котрим відносини Іллі вдже давно перетерлись, майже на порох. І врешті знайшли. Наступного дня найнятий друзями катафалк добирався до Косова через Верховину, де потрібно було отримати довідки від слідчих і дозволи прокуратури на тіло. Батька, попри домовленість, прихопити не вдалось, бо ні телефон його дружини, ні домашній в обумовлений час зранку не відповідали.
Але коли катафалк з труною дістався моргу, виявилось, що їхнє подружжя вже приїхало з Франківська туди і відмовляються віддавати тіло: ховатимуть де-небуть тут просто зараз.
Ви коли-небуть бачили, як спрацьовує принцип "не діставайся же ти нікому!", коли йдеться про мерця, та ще й близького? У відповідь на вмовляння мені мачуха по телефону оголосила, що я займаюсь похороном, бо хочу Груню. Серед доступних мені бажань ніяку Груню згадати я не міг, і поки розгублено шукав шляхи просочування своїх пристрастей в обхід мене самого, вияснилось, що йдеться про вершину з хатинкою, де останній час Ілля жив всередині, а змії – навколо, зовні. "Ти це робиш заради землі, сволоч", - настоювала мачуха, маючи на увазі, здається, зовсім не те, що, віддаючи Іллю землі, ми насичуєм її чимось хорошим.
Ціною неймовірних багатогодинних зусиль київських друзів Іллі, що супроводжували труну і стерпіли невишукані приниження, і навіть звинувачення у "вбивстві", в кінці дня вдалось вмовити «блокувальників» віддати тіло у Франківськ. Правда, у випускному білому костюмі, який Ілля згадував як найненависніше, що на ньому колись було.
Ілля в білому костюмі — це і є чорний гумор. Підозрюю, такий сценарій комедійного нуару сам він і вживив – у світ живих із небес, і підсміхається вже звідти. Отже, ми продовжуємо чекати від нього нових «втручань у перебіг подій», залишатись без його сміху наміру не маємо.
