І
Федір дивився на вечірнє світло всередині сірих і столичних будинків, що нагадували бджолині соти.
Хто тут живе? Які бажання цих людей?
Вони дружньо і зранку виходять із бджолиних сотів. Дружньо та ввечері повертаються туди ж. Так проходить їхнє життя. І якщо нікого з під′їзду не арештують (вже рідше це роблять), то хіба смерть буде по одному висмикувати їх із сірої шеренги будинків.
Важко тут писати добру музику, але у капіталістичних країнах, подумав Федір, ще більше несправедливості. Все-таки чогось ми вартуємо, таки бояться і поважають у світі нашу СРСР. Несподівано у голові спливали рядки Маяковського на смерть Лєніна, де поет називає його отцом и сыном революції.
Маяковський таки пронизливий поет. Тому Федір Логвин, переїхавши до Києва із колишньої української столиці, також хотів своєю музикою служити нашій державі. Нашій українській радянській державі. Федору не подобалося, що на перше місце всюди вип′ячується радянська, а не українська. Але що поробиш? Дрючком муру не проб′єш. Якби він говорив вголос усе, що думає, то навіть не бачив би ні Києва, ні творчої роботи, ні достатку. А все це потрібне йому для того, щоб творити нову музику нової доби. Він –творець, а не борець. Також йому була гидка ідеологічна робота, але тесть … І взагалі про це не хотілося думати.
Степан Процюк. Фото Яреми Проціва
Треба було щось робити з тим світлом, яке вразило Федора нізвідки. Клавдія може щось побачити. А він би не хотів ревнивих сутичок із нею. Квартира, матеріальні статки – майже все і переважною мірою завдяки тестеві.
Тесть був досвідченим партійним апаратником. Не першим, але й не другим –це не про нього. Між третім і п’ятим, десь на задвірках публічності, непримітно і безперервно маячіла його фігура ще із тридцятих. Віталій Никодимович зумів перепетляти поміж пастками тридцятих і сорокових, набувши твердого лоба і серця та непоганих статків, як для чесного комуніста.
Федір жив із Клавдією вже шість літ. Народилася дочка. Віталієві Никодимовичу не надто подобалися , як він казав, «музицирования» зятя. Але заради своєї Клави і внучки змирився, тихо провадячи Федора вверх драбиною мистецької номенклатури.
Федір розумів, що завдячує тестю. Але всі відчуття були змішані і заплутані так, що розплутати їх міг хіба що Вольф Месінг або подібний йому чарівник. Федір не хотів кар’єри у спілці композиторів. Але тоді… ну ким він буде без головування? Хто для тестя і для Клави музикант без посади?
Усміхнений дурник, що грає на баяні? Нещасний скрипаль-фанатик, як комуністи із поем Маяковського? Дивак із змережаними нотами за спиною, ніби із зворушливо-недолугими крилами ангела?
Але Віталій Никодимович розумів- якщо партія не каже «НІ», значить можна. Звісно, що якби партія своєю рукою показала на зятя, як на ворога, то він був би першим, що підкидав би хмизу у полум’я страти такого родича. Вже і так об′ївся переляку з «Іваном Богуном».
Зятева опера «Іван Богун» колись була подією музичного життя УРСР. Потім його примушували майже відрікатися від неї, переробляючи. Хтось, лисий і подібний до Жданова, раптом прорік із кремлівської дзвіниці:
— Небезпека йде з України, товариші! Знову оживає хитренька пристосуванська гримаска нашого споконвічного ідейного ворога, що тепер маскується під начебто дружню личину! Після великої перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, здавалося би, уже назавше вирубане коріння, із якого зростає отруйний націоналістичний мотлох. Проте внутрішній ворог не дрімає, товариші, знову ворушачи своїми гидотними імперіалістичними мацаками. Отже, нам знову потрібно посилити класову пильність та ідеологічну нещадність!
Їхнє націоналістичне мистецтво треба повернути у радянське річище! Навіть після великого перелому у тридцять третьому малороси ще хиляться до ідейних збочень! Ізольованість від великої радості радянського буття – ось що характерне для мистецтва, яке творить низка київських та львівських так званих митців!
Разом із вейсманістами-морганістами, лікарями-злочинцями та іншими безрідними космополітами ці українські купці святими почуттями патріотизму протягують, де лише можна, свою, повторюю, націоналістичну бацилу пораженства, намагаючись заразити тією чумною хуторянською паличкою весь радянський народ.
Вони для цієї низької мети, для цього ідолопоклонства перед гнилими трупами буржуазних мистецьких течій, перед вишкіром безсилого дрібнобуржуазного декадансу готові підступною брехливою рукою і таким же роздвоєнським язиком підло і віроломно опорочувати радянський лад!
Небезпека йде з України, товариші! Ідеологічні перекручення у літературі, провінційне, ізоляціоністське замилування якимось міфічним українським народом, що є лише часткою великої радянської збірноти народів-братів, формалізм у музиці, навіть в опері «Іван Богун» , здавалося би, вірного сина партії і народу Федора Логвина («Музика, яка незрозуміла народу, народу непотрібна!»),
навіть каганцювання у виробах так званих народних умільців, романтизація віджилих архаїчних вечорниць у хореографічних постановках –це лише окрушини дивних націоналістичних манівців у певної частини українських, що мали би бути передусім радянськими, митців, які мали би передусім стояти на сторожі радянської ідеології, завдяки якій вдалося врятувати світ від коричневої фашистської чуми!
Небезпека йде з України, товариші! Словом, шум матні у шароварах, гармидер замшілими старосвітськими одяганками у ваших, львівські пани, як там?- бамбетлях – та ізольованість від великої радості радянського буття –ось так виглядає на світлі нового дня все ваше так зване мистецтво, яке повинно бути остаточно і безповоротно засуджене і відкинуте радянським народом!
Зять не знає, що Віталій Никодимович тоді одразу був готовим у будь-яку мить відректися. Та що там відректися!? Коли треба, то виконав би наказ. Вистрелив би –без роздумів!- зятеві у голову, борючись із націоналізмом. Вже був готовим на все, а внучку би гідно виховали. Але зятеві ще не казав нічого. Тут би свій скальпель вберегти. Віталій Никодимович, той, що між третім і п′ятим, згрупувався. Відректися, відмовитися, коли би щось, то навіть від дочки.
Але там, зверху, подули якісь занадто ліберальні вітри, а Федір одразу кинувся переробляти свою оперу, був таким сполотнілим, таким обм′яклим, як шмата.
Коли, до речі, він вперше побачив Оксану?
Далі буде...