Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

ІІІ

Задуха присутності тестя тиснула не постійно. Федір мав із дружиною окремі чотирикімнатні апартаменти  на тихій вуличці майже у центрі Києва. Якби Оксану у ту квартиру, якби жити там із нею, щоб ніхто не чіпав його, не мучив переробками опер, перекроюваннями симфоній, перелицюваннями сюїт! А Клава з дочкою щоб жили десь окремо, також у добрих умовах, щоб можна було раз на тиждень з ними спілкуватися! І він би був найщасливішим у світі, відчуваючи ту омріяну ясність серця. Тоді його упирська порожнеча всередині зникла би. Та він готовий душу запродати, щоб не відчувати таких тортур, як тоді, коли переробляв оперу!

Був готовим відмовитися від свого таланту, від усіх опер світу. І навіть від своїх рідних. Страх виліз із-за якогось кута і паралізував. Було неможливо думати про будь-що, крім власного виживання. Можливість ходити, дихати була набагато важливішою від звучання музики у будь-якій опері! Він ще колись змінить цю оперу, знищить усе перероблене. А зараз треба вижити. Вистояти будь-якою ціною.   

Він не хоче вмирати у тюрмах! Він  талановитий музикант! Є вільне життя, яким би воно не було! Є концерти, жінки, ресторани! Є столиця! Навіщо здихати!? Кому від цього стане легше!? Вони загублять ще одну невинну душу –і цього ніхто не помітить .

Навіть мудрий радянський український народ (включно із наймудрішим трудовим селянством) не зверне жоднісенької уваги на смерть композитора Федора Логвина. Бо волу в ярмі  ніколи про таке думати. Та ніхто і не знатиме. Ніхто ж не знає, що робиться у радянських тюрмах для інакодумців. Майже ніхто не  знає, що такі тюрми існують. А може і не існують, може, хтось почув його думку, і донесе її у  КГБ ?

Федору від цих жорстоких ігор розуму ставало так страшно, що  відчував, як шматочками  щось відвалюється із його тіла, залишаючи лише інстинкти.

Непримітно  втрачав самоповагу до себе, зберігаючи побутовий комфорт. І  хотів би запитати інших, дивлячись їм у вічі:

— А ви на моєму місці були би героями? 

Він не любив Клавдію. Але жити з нею було можливо. Принаймні, раніше вона не дратувала Федора. Він утрапив у цю пастку вже після близькості з Оксаною.

До відчуття роздвоєння і начебто якоїсь  провини додалося наростання фізичної байдужості до своєї Клави. Зловив себе на тому, що його стійко дратує жінчин запах. Він приємний, але став для Федора якимось неприємним. Неприйнятним. Він не хоче близькості із нею, бо  одразу почав уявляти паскудну пику із паскудною компартійною зачіскою «все коротке волосся догори» Валерія Никодимовича. Вона ж  від свого татуська  відбрунькувалася, його Клава! ЇЇ не поскаржишся на душевний гніт! Вона не здасть, але не зрозуміє! Хто би таке міг витерпіти!

Запах Клавдії вилазив на диван. Вільно бродив  чотирма кімнатами, навіть його кабінетом. Вмощувався на люстру і реготав із Федора, особливо після знайомства з Оксаною:

— Казав, не женися з нею, бо це як із КПРС одружитися! Просив, не шукай собі комфорту! Попереджував, не тішся своєю квартирою!

Степан Процюк. Фото: Віталій Кодря

Запах відторгнення наростав. Було іноді неможливо доторкатися до своєї законниці. Добре, що вона хоч часто не вимагає  виконання подружніх обов′язків. І на тому, як мовиться, спасибі.

Про таке ніде не можна було прочитати, про таке ніхто не говорив. Все у СРСР, що не стосувалося партії, треба було пізнавати навпомацки, як кріт або осліплений.  

Хоча, справедливості ради,  можна було якось терпіти навіть тестя .Він не часто  відвідував його з Клавою. Теща приходила частіше, але була  мовчазнішою  від риби. Це також напружувало, бо невідомо, що роїться у її голові, крім (він міг поручитися ) байдужості до музики у всіх її проявах. 

Можна було терпіти і страх.  Федір був упевненим, що навіть життя у страхові краще від небуття без страху. Дуже лякала порожнеча і темінь. Страх має багато темного, але то частина живого. А випадання з усіх-усюд , нічогість не має ні живого, ані мертвого .

Федора охоплював жах від самої думки про зупинку такої молекули, як його серце.  Кому буде тоді треба його порядність чи боротьба за те, що він хоче жити? Чи він винен, що у цій країні порядність і честь фактично дорівнює смерті? Якщо би взяти будь-якого і звідки-небудь чоловіка чи жінку, то жити не захоче лише звихнута або смертельно хвора особина. 

А він музикант, а не фанатик із комуністичних поем Маяковського! Він композитор, а не герой! Він хоче краси, а не крові!

Та на Заході посередні музиканти скаржаться, що у них немає умов. Ні, ви чуєте? У них нема умов! Та у нас є єдина  мрія –щоб не заважали жити, щоб  не порпалися у нижній білизні. Він більше ніколи не хоче прочитати ці рядки-присуд про  Ізольованість від великої радості радянського буття. І це ще враховуючи  становище його тестя! А якби він був хористом у хорі якогось мотузки чи  то пак Верьовки? Сільським вчителем музики і співів? Та навіть звичайним столичним  співаком?

Яке ж тут може бути  мистецтво? Цей пісенний і оперний  оптимізм замішаний лише  на небажанні здихати на якихось сопках чи рудниках! Це радість потопельників! Та такого не знає ще історія цивілізації, щоб всі пласти мистецтва тішилися, коли хочеться безумно ридати! 

— А ви на моєму місці були би героями? — знову кричить Федір у порожнечу.

...Десь лунає молодий сміх і до кімнати забігає мама. Вона із розпростертими руками обіймає Федька і обціловує його похололі від довгого хвилювання щічки:

— Ох, ти ж мій їжачок! Ти моя радість!...

Йому стає так зле і страшно, що щось  тріскає всередині його черепа і … те, що ще допіру було кольоровим, робиться чорно-білим. Від довколишнього ніби рветься великий шмат серця.

Але лише так можна буде переробити оперу. Там усе буде сахаринно і хвацько, по-хохлацькому чорноброво і рушниково , хірово і малиново, вірнопіддано і червонозоряно. Лише така опера дасть йому і владу, і силу, і славу. Це все, звісно, тимчасове, але нехай воно буде у його житті.

Нехай він примножить брехню. Бо подеколи вже починає сумніватися, що є брехня, а що правда. Може якраз правдою є  такі веселі іскристі опери про дружбу у задушливих обіймах є істиною? Людина без того смертна. А такі пісні, починаючи від патріотичних Лєбедєва-Кумача чи ліричних Георга Отса, таки додають довкола не тонкого шопенівського смутку, декадентського розпачу Бетховена чи  манії величі якогось Вагнера. Вони додають трошки більше щастя, впевненості у завтрашньому дні і радісної молодості, яка не знає ні роздвоєнського психозу сумнівів, ні перепон.

Може, правильно написав чудовий поет Микола Бажан, що «існує найвища на світі людяність – ленінська людяність класових битв»? А з такою людяністю все дозволено, бо вона є найвищим законом. А може і найбільшою правдою?

Його ноги підкошувалися. Голова кружляла у чудернацькому танку. А може наростає новий хребет, кращий? Напевно, замість слабких ніг виростуть інші ноги з оптимістичними пальцями та радісними покірними сухожиллями.  А може запасна голова буде розумніша від першої? 

Все навколо пливло, роздвоювалося і троїлося у химерних конфігураціях. Зверху, замість споконвічних зір, кружляли серпи з молотами. Федір перехрестився.   

…Надлюдської висоти колони із піску. Все тоне у його пучинах: любов і ненависть, пориви до щастя і плани на світову революцію. Пісок засипає долю і душу, посміхаючись і насміхаючись…

Федір ясно побачив не покритий асфальтом Хрещатик, а вологі від  крові губиська піску, який був справжнім асфальтним покриттям столиці. Губиська плавно перетікали у розпливчате демонічне лице чи то молодика-місяця, чи то серпа для міщан і молота для всіх одурених.

Йому не треба було лютитися чи стрілятися, бо це викличе лише регіт. Вся територія  лежала біля ніг червоного  Піску, що возсідав на центральному  жертовнику.

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.