Перевізник

Друзі-читачі, пропоную вам оповідання про вузловий момент в житті українського хлопця, а в майбутньому мецената і громадського діяча Євгена Паранюка, який у 1949 році виїхав до США. Більше про Євгена Паранюка у — Вікіпедії.

1

Було так дивно. Ще недавно ходив Хмелівкою, дуже хотів потрапити на піврічні господарські курси до Станіслава. Він знав, що деінде є письменники, співаки, вчені. Тоді юний Євгенко безнастанно мріяв. Навіть деколи шепотів сам до себе.

…Може вони довгими весняними вечорами, коли все будиться до нового життя, збираються  за величезним дубовим столом, у саду якогось землевласника-мецената, закоханого у мистецтво та літературу?

Він підтримує тих, хто має замало грошей. Він хоче розбудувати щасливу українську мистецьку країну. Він пам’ятає, як Тарас писав, а у селах у веселих і люди веселі.  Меценат-землевласник по-справжньому віддає своє життя Україні. Він колись хотів стати письменником, був би на сьомому небі від щастя,  якби написане ним комусь западало у душу. Не вийшло. Але він плекає мистецтво краю грішми, бо знає, що найглибша любов до своєї небагатої Вітчизни — це також любов до глибини кишені...

Євгенко теж хотів бути таким, як той  землевласник(здається, його тезка, теж Євген, але із справжнім великоукраїнським прізвищем — Чикаленко), якщо він не стане письменником або вченим.

…..

Дорослий Євген Паранюк не раз згадав, що таки хотів стати жертводавцем, щоб хоча таким чином бути причетним до того, що залишається після нас. 

У таборі переміщених осіб він зустрівся із письменниками Іваном Багряним, Юрієм Шевельовим, Леонідом Полтавою, українськими вченими і митцями.  Здавалося, що його юнацька мрія про величезний дубовий стіл, за яким збираються митці і науковці, збулася.

Але дорогою, занадто дорогою, ціною, Євгене… Кожен із цих відомих українців мусив врешті-решт офіційно облаштувати власне життя, щоб не потрапити у лапи радянської агентури. 

Євген теж недавно отримав від родича запрошення на прибуття до Америки. Коли  вперше побачив цей папірець, ще не усвідомив, що він значитиме надалі у його житті. Як він перекроїть його на дві частини. Як важко буде одній половині дотягнутися до іншої.

Але поки що збирався у дорогу. Часу на роздуми не було. Слід скористатися шансом, адже Євген розумів всю часткову або і майже повну владу Сталіна над Європою, як ціну за розгром гітлерівських військ.

2

Місто Бремен було шумливим і майже радісним. Євген подумав, що воєнні рани Європи починають поволеньки затягуватися. Але слово «Європа» знову боляче штрикнуло серце. Не промине і доби, як він відпливе до Америки. Вона вабила і лякала як Велика Ведмедиця.

Але … Совіти набралися зухвальства, перемігши німчаків.  Вони можуть загарбати тих всіх чемберленів і французиків, які розм′якли від прекрасних вин і розжиріли від круасанів…Європа може впасти до ніг червоному варвару…

А тоді… тоді…  Відчув, як несподівано задрижали руки і до горла підступив  клубок якоїсь отруйної крові…

Він тоді ніколи не зможе приїхати і до Європи, і зрозуміло , на свою Батьківщину… Н.І.К.О.Л.И. Ні-ко-ли. Ніколи. Як не вимовляй  слово, це нічого не змінює!

Може так статися, подумав Євген, що він нині покине навіки не лише територію… Він покине все, що йому було дорогим. Він покине надію на зустріч із всім-всім, що додавало сили, зрештою, було його життям.

Зненацька відчув неприязнь до Америки. Чортова велика Ведмедиця, їй хоч би що, чи він приїде, чи ні,чи здохне на кораблі від морської хвороби чи викарабкається! Велика Ведмедиця буде однаково скалити свої гігантські тридцять два…

А все совєцьке він би… Та він би просто спопелив це трикляте утворення, що постало на людську погибель! Але… Наразі совєти самі все палять і нищать і нема на те ради…

Військовий транспортник «Генерал Ган» вже очікував. Навколо, попри мішанину мов, часто лунала українська:

— Івасю, не відходи далеко! Зараз буде злива.

Євген підняв погляд до склепіння, однакового у  Москві та Нью-Йорку. Небом справді почали гуляти свинцеві хмари.

«Ніби оплакують наше прощання з Європою», — знову рвалося до голови олово думок.

Думки розкручувалися, мовби рідна кринична корба. Згадав, що не раз чув, скільки перших емігрантів з Галичини загинуло від морських хворіб, від несподіваних розладів тіла через  кількамісячну  подорож. Казали, що траплялися і кораблетрощі. Бувало, мерли старші люди, мерли на кораблях вагітні чи маленькі діти. Всюди продовжувалася боротьба поміж життям і смертю.

На береги Нового світу, що манив як хвіст жар-птиці, виходило, казали, дві третіх тих, які  назавжди зрікалися рідного пристанища, гнані різними причинами, в тім числі і жадобою багатства…

— Хлопці, оце б ушкварить якого веселого танцю! — очі незнайомця були значно сумнішими від умисних веселощів.

Хтось наспівував, і ті слова  врізалися у Євгенове серце  шпичаками:

Розпрощався козак зі своєю ріднею,

сам поїхав в далеку дорогу…

3

Всі заходили на корабель. Перевіряли документи. Це тривало довго, бо охочих виїхати будь-якими способами: підробкою документів, підробкою національності, навіть зовнішності — було багато. Наводнена радянськими агентами Європа починала викликати недовіру.

Євген подумав про Чемберлена та інших європейських угодовців з Гітлером, що хотіли миру будь-якою ціною. Але це перелякане угодовство принесло лише спустошливу війну… Не так давно була Ялтинська конференція, на якій засудили фашизм. Це добре.

Але чому не був засуджений сталінський комунізм? Переможців не судять? Євген раптом уявив, що однобокі моральні результати  Ялти можуть колись обернутися страшним лихом для світу! Коли саме? Цього не знає ніхто.

Це так само, як залишати у овечій кошарі напівздохлого, але ще сильного вовка. Вівці його порятують, а потім він довго буде харчуватися ними, причім по одній, бо інші будуть лише з жахом спостерігати і тихо тішитися, що вони ще живі…

Тому Америка манила всіх енергійних людей, які пережили війну, не лише своїм добробутом. Статуя Свободи була символом вільного світу, де можна по-людськи і більш-менш справедливо жити, коли ти не покидьок, що хоче живитися чиєюсь працею, ще і нищити ту гілку, на якій сидить, мовляв, гілок багато.

Євген, незважаючи на вроджену власну стриманість, відчув неконтрольоване тремтіння рук. Він зрозумів, як весь цей час ненавидів більшовицький режим. І тепер, перед шляхом до вільного світу, ця прихована найважча емоція починає оживати, просячись на волю. Адже все, що не осмислене нами, але впливає на нас, є небезпечною стихією некерованих психічних сил всередині, що можуть поволі знищити  наше здоров′я.

Важкі думи, що вилізли  серцем догори, раптом знесилили.  Ніби задеревів. Якусь часинку нічого не думав і не відчував.

Зиркнув догори, до неба. По ньому, як зазвичай, пливли хмарки. Раптом Євгенові здалося, що одна із хмаринок прибрала обриси, що туманно нагадували його маму.

От ні стій, ні впадь! Такого ніколи ще з ним не було. Починалася посадка на корабель — а з хмарини дивилося молоде і натхненне лице матері. Євген прикипів очима до хмарки.

Раптом сльози почали заливати його вихудле лице. Оглядався, як цькований вовк, ставало соромно, бо навіть не всі немолоді жінки плакали. Багато людей метушилися із камінними обличчями, де всі почуття застигли, часто назавше сховані навіть від близьких. Часи зараз важкі, майже сорок літ Європу потрясають війни –нема чого розкисати. Люди із залізними серцями швидше дадуть собі ради, як тонкослізки.

Але він не міг, та й вже не хотів стримувати  сльози, накопичувані ще із Хмелівки. Якось рідко згадував про маму, хіба ще у селі, коли допікала мачуха. Скаржитися татові соромився. Правда, було раз на шахтах, коли зважився втікати, то вночі, про себе, шепотів слова молитви, а потім йому приснилося, що  Діва Марія подавала руку його мамі, і вони двоє поволі даленіли на якомусь обрії. Щоправда, у сні мама ще вигукнула, щезаючи за світлим-пресвітлим небом:

— Ѓеню, видиш, яке світло! Я завсіґди з тобою!

Тим часом корабель почав поволі рушати. На палубі почалася метушня. Хтось сміявся. Хтось рикав переможним ревом, здіймаючи догори торжественні руки.  Хтось ридав.

Мама Європа була ще так близько, ще були на видноті бременські будинки і саме місто — але з кожною хвилиною воно непомітно зменшувалося і сплющувалося. Палуба говорила різними мовами, як уже справжній шматок Америки, корінне населення якої майже повимирало, поступившись дикій енергії та напору перших еміґрантів…

Хлопець заворожено прикипів до води. Скільки різних думок, протилежних відчуттів, якоїсь сердечної пропасниці, як нині, він ще не переживав ніколи. Від утоми Євгеном хитало. Водночас звідкись бралися нова жага життя, мовби всередині відкрилося місце сили або він тримав у руці світло неопалимої купини, забраної із материзни.  

4

Навколо — безконечні води Атлантичного океану. Їхній військовий транспортник «Генерал Ган» виглядає на тих водах крихкою тріскою, що уповає не лише на досвідчену морську команду, але й на милість Посейдона. А владар морів, тримаючи у руках свій божественний тризубець,  десь глибоко під водою пильнує за рухом корабля, наповненого вимушеними блукальцями і пошукачами щастя.

Водам нема ні кінця, ні краю. Ніби ніколи не було Європи. Євген вдивлявся у безмір океанічних вод, відчуваючи запаморочення голови і дивну втому, хоча спав у своїй каюті як ніколи міцно. Не міг сконцентруватися на одній думці. Все розповзалося у голові, як неякісна безколірна каша на німецьких шахтах. Не міг збагнути — він їде назустріч сонцю, назустріч крилатому Геліосу свободи, а почувається так, ніби його везуть до московських підземних катівень…

Помітив, що частина подорожніх теж вела себе якось дивно. У декого були бліді лиця. Дехто закривав рот руками, починаючи блювати. Але були і такі, що почувалися цілком нормально, радіючи втечі  із нового великого європейського концтабору.

Євген згадав, як чув у Ді Пі від одного професора-українця, що добре знав радянську паралітичну дію на зманіжену європейську людину, про всілякі отруйні випари.

— Не хвилюйтеся! Це симптоми морської хвороби. Через два-три дні повинно проминути, — почув голос корабельного лікаря.

Цей голос подіяв на нього заспокійливо, майже гіпнотично. Він вірив йому.

Хлопець у ту ж мить згадав, як кілька разів чув страшні історії про радянські концтабори. Оповідачі стверджували, що вони були ще страшнішими відомих на весь світ фашистських. Принаймні нічим не ліпші. Там  практикували масові розстріли людей, доведених до стану напівтрупів. Півтрупи не чинять опору. У них вбита воля до життя.

Мерзлякувато пересмикнув плечима. Як добре, з іншого боку, що він  виїжджає. Але знову прийшли згадки про дім, про батька і сестер. На очі несподівано навернулися сльози, мовби їх виробляли  хвилі Атлантичного океану, місцями велетенські…

Лев Лепкий, митець і брат письменника Богдана Лепкого, також їхав разом із Євгеном. У нього появилася думка про концерт, таки тут , на кораблі, для всіх, кого звела  доля.

— Чого будемо дарма журитися і нудьгувати? — резонно казав пан Левко. —  І себе розвіємо, і людям розкажемо про Україну

Майже всі, окрім кількох депресивних і відречених людей, яким ніхто не насмілювався лізти в душу, пожвавлено згодилися з шановним паном Левком. Багато хто пам′ятав його  веселі і щемливі стрілецькі пісні.

Євген намалював взірець вишивки, що викликало загальне схвалення. Жінки почали вишивати подушку для подарунка капітану. Учасники майбутнього імпровізованого українського корабельного хору вивчали пісні. Євген радів, як хлопчик, що приклався до підготовки концерту у кількох напрямках, бо  був і серед найактивніших хористів.

Перед концертом багатьом пасажирам корабля доводилося роз′яснювати,  де  знаходиться Україна, чому вона не є окремою державою( Євгенові говорити про це було особливо болісно). Люди кивали головами, співчували, захоплювалися красою пісень, народних і на слова авторів, — і завзято, із істинною щирістю аплодували, бажаючи українцям здобути омріяну державність.

Потім капітан запросив кілька десятків – більше би не помістилося — людей різних національностей на гостину. Євген теж був серед запрошених. Всі, трошки підпилі, знову повеселіли .Зав′язувалися  бесіди. Євген подумав, що більшовики назвали би таке спілкування пролетарским интернационализмом, і розсміявся, якось розслаблено і невесело водночас.

Вдивлявся у вічні океанічні води. Цікаво, чи  тут колись не було Атлантики? Може там, де зараз  заховані океанічні глибини, прогулювалися табуни якихось бронтозаврів, принаймні, розгулювали іхтіозаври? Вони пливуть вже майже тиждень, тому всіляке добирається до голови.

Залишалася остання морська ніч. Євгена Паранюка мав зустрічати родич. Євген раптом подумав, що родич не прийде і йому доведеться — день? тиждень? місяць? — жити на якихось лавках у  портовій почекальні. Він ще ніколи не бачив таких почекалень, але міркував, що у Нью-Йорку вони мусять бути великими і чомусь брудними.

Вийшов на палубу. Поблизу майже нікого не було. Серце так розкалаталося, мовби він пробіг марафон або побачив чудовисько. «А може, Америка і є тим чудовиськом? Може, я там помру з голоду?», — лізло до голови несусвітнє.

Зорі над океаном світили так ясно, небо було таким чистим і урочистим, що Євген поволі  уявляв протилежне. Він від завтра житиме  в Америці. Буде розумним, спостережливим і нелінивим – і ця країна, що рятувала від злиднів і переслідувань мільйони людей, подарує і йому щастя і достаток.

Але…  людині не варто забагато достатку. Всі залишки, всі  десятини замалі для його злиденної і нужденної Вітчизни! Більшовицьке дрантя  осквернило українські чорноземи, зробило жебраками працьовитих людей. Він всі свої сили віддасть для відновлення великої небесної рівноваги.

Євген підняв голову до зір. Йому здалося, що кілька з них прихильно похитують своїми головами царівен. А одна навіть підморгує хлопцеві.     

Залишки ночі спав міцно. Снилося, ніби молодша сестра квапить його кудись їхати. Здається, до Станіслава на курси, організовані товариствами «Сільський господар» і «Маслосоюзом». Євген відкрив очі і почув чийсь ламкий перехвильований голос:

— Під′їжджаємо!!!

Зранку вони заїхали до Нью-Йорку і стали на якір. Велетенська Статуя Свободи висіла над усім і усіма, будучи втіленням американської мрії. Її гігантизм не пригнічував, а окрилював. 

(Закінчення у наступному блозі)