Степан Процюк

Публікацій: 54

Місяцю, місяцю (роман)

Офіціозна критика гризла Тютюнника за «фальшиве зображення радянського села»

(Уривки роману про Григора Тютюнника)

1

Пишучи у київській квартирі, він викурює  пачку цигарок за кілька годин роботи. Тютюн допомагає  думати і відчувати.

— Тютюнник не може зрадити тютюн  намагався жартувати із собою. Жарти таки рятували. Тоді хтось невидимий і нечутний наче пом’якшував колючу щетину, яка понаростала на його серці за ці роки…

Він тепер боїться  лише одного. Він бачив, як багатьох спілчанських борзописців, які ліплять роман за романом, розтлінювала популярність чи слава. Принаймні, вони так думали і їх у цьому переконували.

…Хоча популярність чи славу, відомість чи велич письменника можна розуміти двояко, трояко чи семияко.

Є слава письменника-душепродавця, є слава нещасливого  ґенія;

є кон’юнктурна слава, з дебелими гронами матеріального достатку і важкими шторами на вікнах будинку; 

є слава посмертна, є слава прижиттєва, яка також згасає прижиттєво;

є легка моцартівська слава, а є слава як піррова перемога;

є слава-опудало і слава як всемогутність , є патриціанська чи плебейська слава

є слава миттєва, є слава-одноденка, але є і безсмертна слава…

Григір уникає думок про славу. Він хоче бути впевненим, що справжньому письменнику треба лише читацького розуміння. Так, такий письменник теж повинен десь жити, мусить щось їсти його сім’я. Але будь-які помпезності, прижиттєві почесті його потроху вбивають. Слава щось забирає від людини, не раз думав Григір.   Вона майже нічого не додає до таланту, але краде більше. Вона дарує значно більше життєвих можливостей, але…

Григір промовляв сам до себе, ніби  молився або замолював славу, відчуваючи якийсь  коломогильний страх.  Він таки, ніде правди подіти, дуже любив російську літературу, особливо раніше, навіть з Людою спершу говорив по-російськи, а вона з ним –по-українськи. Наша література здавалася йому вторинною, провінційною та малоцікавою, із плачами та стогонами про малоземельність, із усіма атрибутами обласного масштабу…

А російська багато чим захоплювала. Чого лише вартий їхній Срібний вік із поетичною порцеляновою дівчиною, із вузькою рукою у перстенях або чарівливим поглядом у мерехкотінні містичних лампадок! Який тонкий, іронічний та глибокий їхній Антоша Чехонте порівняно із, до прикладу,  Нечуєм із його сварливими сільськими бабами, рогачами невістки та свекрухи! Так, після революції заповідалося відродження нашої літератури –але не сталося.

(Григір відчуває , чому не відбулося відродження, але не може, до кінця не може прийняти цього тягара у свою душу, жахаючись його…)

Зате у російській літературі — Єсєнін із його надривом великої душевної широти і калічі та великого таланту, що привів не до обережненького випрохування привілеїв, як у багатьох київсько-спілчанських сучасників Григора, не до злоякісної зацикленості на теплому унітазі під ситою сракою, а до смерті; а через рік стрілялася на його могилі Галина Беніславська, бо не могла жити без свого генія. Де в українській літературі приклади замежової жіночої  відданості?

А потім пішов позасвіти Маяковський, пішли Цвєтаєва і  Фадєєв…У Григора спиною гуляв мороз, коли він думав про цих великих самогубців, особливо, коли ще говорив і писав російською. Їх не приваблювали теплі клозети, повні капшуки і карафки з горілкою! Вони були фанатиками своєї віри, нехай звихнутої! Їм не хотілося і ставка, і млинка, і вишневого садка! Їм хотілося правдоборства, захисту своєї посоромленої віри, навіть ціною смерті! Вони не могли жити із закаляною гідністю! Із повними штанами страху і покори, як тут, у Києві, живе половина спілчан! Та яка там половина! Дві треті, три четвертих! Зрештою, хто би міг то виміряти?!

У селі більше чесності, але він вилущує із нього все найкраще . Фарби  його новел могли би бути набагато темнішими. Він як Стефаник, показує читачам весь хворобливо-сором’язливий цвіт цих душ. А якби він показав сільську короткозорість до всього, крім своєї кишені? Якби показав їхнє рабське лицемірство і недовіру до світу? Якби показав їхню неграмотність і небажання читати, їхнє захоплення найпростішими книжками?! Так тубільні народи захоплювалися брязкальцями, які Великі Білі Люди привозили із Європи…

Він лише говорить напівправду-а його вже ненавидять і марять його невдачами, а може і літературним спустошенням. А є і такі, що хочуть його смерті…А якби він сказав їм усю правду, як він відчуває її і знає?! Якби він показав їм усю, у кращому випадку, посередність, їхньої сервілістичної , так званої української радянської  літератури?! Всю прісність їхніх непомітних пик і загребущість їхніх  нездарних рук, які марять грішми і письменницькою славою?!

Тільки Хвильовий зумів гідно піти , переставши вірити у свою загірню комуну. До речі, у прозі Хвильового є щось магічне. Те, репресоване покоління було талановитішим і нещасливим, як і українські люди. А зараз прийшли  хитрі зайди з фарисейськими губами, прийшли лизогуби і вертисраки із лакейським хребтом:

— Чего ізволітє?

Вони не спішитимуть вішатися чи стрілятися після краху ідеалів. Вони зведуть у могилу інших. Та й у російські й літературі зараз якось усе подрібнішало.

Обмаль великих письменників, великих вчинків, безкорисливої любові. Якщо обмаль у них, у імперії із цілим паровозом  давніх традицій, то що казати про нас, де похмурий курець Щербицький на червоному троні не любить навіть  української  мови?  Їхні, щербицькі почесті і їхня слава — це не аравійські  пахощі чи весняний бузок у дівочій руці. Їхні почесті і їхня слава — це трупний сморід заблукалих у безмежній пустелі.

Григір, як вогню, боїться їхніх премій та їхньої слави. Йому здається, що тоді він загубить себе. Часто боровся із собою, бо ніяких почестей він ще  н е зазнавав. Симпатії тих, що шанували або навіть любили і його твори, і його як людину, це ж не слава.

Але все ж було простіше, коли шилівські люди кликали його Гришею  і не сприймали те, що він пише.

«Вир» покійного брата їм ще був як-не-як зрозумілий, а йог о новели багато з них утнути вже не могли, хоча і вміли читати. Виходить, що він пише про них, але не для них? Чи переважно не для них? Для частини із них? Може, для меншої половини? Для окремих із них? Для кого він пише, мать твою нищечком!?

Сьогодні він зрозумів, відчув  якось остаточно і безповоротно, що сподіватися на радісне і світле від літератури йому вже ніяк.  Бо це - дурити себе. Множити брехню і самозневагу  у власному серці. Григір би втік кудись на села, як його Микола Порубай з київської повісті. Але йому нема куди тікати.  Бо хоча сонце скрізь однакове, але для письменника село і вчительська робота  –це зашморг. Він згадав  Федося Рогового… Григір так би не витримав.

Машинально стискав кулаки. Вилиці ходили ходором. Він буде боротися до останку за свою гідність.           

2  

Григорій Тютюнник завжди сумнівався у своєму письменницькому таланті. Сумнівався навіть тоді,  коли  вступив до Харківського університету, провчився, пішов н а фронт, двічі побував у полоні, був важко пораненим, дивом вижив, знову поновився в університеті, спостерігав там за зачатками кар’єри Олександра Біличенка, який починав пописувати, а потім утяв  свої «Прапороносці» і назавжди став офіційним Олесем Гончарем.

За той час Григорій закінчив університет, був направленим на Львівщину, опинився у  Кам′янко-Бузьке, почав вчителювати. Cтарі рани мучили безперестанку.  Микола Амосов, пізніше знаменитий лікар,  зробив йому операцію, рятуючи молоде тіло від швидкого зношення через важкі поранення. Григорій писав вірші, пробував оповідання і повість, починав роман, прискореним і непомильним відчуттям вродженого письменника розуміючи різницю між  літературою та насаджуваним   офіційно-патріотичним словоблудством. Почав – із-під серця, де осколки поволі витискали життя – , писати  свій роман «Вир», про свою Шилівку, яку назвав Троянівкою, про свою правду неговіркого письменника-спартанця.

Згадував недавню розмову з Григором. Вони почали вже зближуватися, але таки між ними стояли не лише окремі матері, але і дві мови.

— Гриша, прочитал Ремарка «Триумфальная арка». Вот романище! Интелектуализм, мастерство, ширь — всё там, понимаешь!?

Григорій мовчав, дивлячись на молодшого брата очима, зволоченими незримим жалем.

— Я знаю, что ты пишеш «Выр», Гриша! Это хорошо. Но пиши его хотя золотым пером и золотыми буквами, тебя никто в городе читать не будет!

— Только по сёлам и хуторам. Надо писать как Ремарк. – і, глянувши на закаменілого Григорія, ще додав – И писать языком, которым все пользуются.

Григорій стояв навпроти Григора, як самотня брила. Одинокий поміж людьми, із темним , аж чорним лицем,  він зараз видався Григору відразливим, наче якийсь потойбічний і старовинний охоронець привидів.

— А хто буде писати про них? про українців?

— Слушай, ты читал Ремарка? — по-молодечому запалювався Григір.

— Звісно, що читав. Хороший письменник, — лице Григорія чомусь темніло ще більше.

— Ну и ты не понимаешь меня? — майже кричав молодший.

— Хто писатиме про них? Ремарк? — вперше підвищив голос старший.

Дві тіні  хиталися і перехитувалися. Запалені цигарки світилися у темряві, немов оманливі фосфоричні вогники, які лише натякають на можливість якоїсь правд. Але ту правду треба шукати поза  недобрими вогниками.

— Мою «У сумерках» у «Крестьянке» читал весь Союз! — Григір не впізнав свій дещо патетичний, із домішками легкої величавої істерики, голос.

 Тінь старшого брата застигала, як  першоправда.

— Коли чесно, ти ніколи не напишеш значних творів, Гришо, якщо не писатимеш мовою народу, який тебе народив.

— Але чому? — машинально перейшов Григір на українську. Він жбурнув на землю вже третю, за десять хвилин, цигарку.

— Тому що інакше твої твори будуть неприродними.

Зненацька рвучкий напад осіннього вітру захитав двома тінями, що стояли навпроти вже , мабуть, зо дві години.

Григору раптом шалено захотілося вдарити брата кулаком у лице .Аж нагнувся вперед, чи то від бажання, чи від дошкульного вітру.

Григорій стояв як одинока гірська вершина. Григорів кулак  непомітно пом’якшав і  розслабився. Вітер також послаб, ледь нагадуючи, що він  тут, у Шилівці, поміж двома братами, які вперше говорять відверто.

Далі буде...