Часто на всіляких патріотичних викладах чи літературних презентаціях я чую, здається, вже непорушні словосполуки – «босоноге дитинство», «оранка літературної ниви» і тому подібне. Ці стійкі словесні конструкції, утворені ще в кінці 19-ого століття, навдивовижу живучі.
Народницькі ідеологеми, до прикладу, алегорії Кобзар чи Каменяр, якими називали і ще часто називають двох наших великих письменників, безумовно, раніше допомагали бездержавній нації зачепитися за певну етнографічну твердь, за якісь стійкі ментальні константи, вибудувані із національних архетипів. Вони були своєрідним оберегом від сатанізму радянського серпа і молота.
Набір народницьких штампів, опертих на село, був розвінчаний ще на початку 20-ого століття у новаторському романі Ольги Кобилянської «Земля». У цьому творі земля як двоїсте матріархальне божество, субстанція життя, зображена, так би мовити, зворотньою стороною місяця. Селянські пристрасті навколо володіння землею роблять із матері-годувальниці кровожерливого молоха, байдужого до життів і смертей тих, які зробили із ґрунту фетиш. Братовбивство, безнадійне відчуження і відречення від найближчих – теж через фетишизацію землі. У селі панує не народницький сентиментальний рай, а ненависть, заздрість, надзвичайна обмеженість мислення…. Роман «Земля» зруйнував домінанту народницького міфу в культурній свідомості українства.
Проминуло багато часу. Але… Його так засмикали, це основне слово народників – «духовність», що воно, на язичках невибагливих і товстопузих душ, перетворюється на протилежність. Ним завжди намагалися і намагаються прикрити власну кар′єрну підлоту та інфантильну безпорадність, лінощі і малоосвіченість. Слово «духовність» стає, особливо у червонокалинників, такою собі сферичною кулею порожнечі, клубом, де більше двадцяти літ незалежності велися мертворожденні бесіди про патріотизм. Ці бесіди велися зручним земляцтвом любителів окремого слова в окремо взятій країні, тихим клубом для вчителів-пенсіонерів гуманітарного профілю.
А колись за суть цього слова помирали у муках! Хлопці із Небесної сотні, що аж ніяк не прагнули пам′ятників, а свободи, може, ніколи добровільно і не вживали цього слова, занафталіненого на (псевдо)просвітянських зборищах із їхніми фальшивими червонокалинними та сільсько- босоногими культами…
Адже сама гілочка калини калини – прекрасна. Саме дитинство, де боса нога відчуває тепло землі – також. Страшні лише імітації довкола невинних символів. Небезпечна лише порожнеча , якою імітація наповнює сприйняття того, що покликане сакралізувати певні відтинки національної ідентичності.
Фальш викликає зневіру. Імітації народжують мертву реальність.
Порожнеча вбиває живе.
