1
… може бути й так, що нова Україна постане, як фенікс із попелу чи жар-птиця в руках – не ілюзіоніста, не сектанта! – великого білого Мага. Поволі буде оживати після летаргійного сну наша Діва у срібних сандаліях, священна земля, відроджена до життя інфанта, праправнучка рівноапостольного київського князя… усі, хто дочекається цього, будуть цілувати синьо-жовте знамено й тризуб, будуть радіти в урочистому танці національного єднання… на небесах возсіяє нова зоря, за пришестя якої було віддано безліч життів… нова зоря стане благовістом, що символізує народження могутньої держави… як би я і ми, ви і вони хотіли дочекатися цього дня, омиваючи свої очі слізьми в його незрадливому і вічному Світлі…
Ідеалістичний пафос розчулює і приневолює, досипаючи солі до ран. Такі картинки майбутнього раю, майже біблійні образи приходу національного Ельдорадо будять в душі казку перших дитячих літ. У тій казці впевнено царюють ідеальні образи, ідеальні ситуації, ідеальна реальність…
Можливо, у такому інфантильному замилуванні казкою наших перших дитячих літ гніздяться витоки наших невдач, української мрійливої сентиментальності. Напевно, такі перші ідеальні образи, критично не переосмислені нашою психікою, що прагне яскравих картинок, гламуру, очищеного від поту й крові, довжелезних серіалів, настійно повертають нас:
– то в ідеальне історичне минуле –за Шевченком, було колись, запорожці вміли панувати, де був ідеальний устрій лицарської держави, панували, здобували і славу, і волю;
– то в ідеальне українське майбутнє,
2
Наша психіка загублена у мріях під подушкою,
у лакейських танцях та придуркуватих пісеньках на московських сценах;
у букетах квітів, простягнених 17 вересня 1939 року радянським карателям;
у непротивленні Голодомору й покірним колонам, що майже у ногу йшли чорною стежкою до власного пекла;
у чорній жабі заздрощів, що більше ненавиділа ледь удатливішого сусіда, аніж ворога;
у зрадах, у блюзнірстві супроти своєї мови і своєї крові;
у відмові від своєї мови, тобто намаганні руйнувати застиглий у слові шифр Деміурга;
у приземлених салоїдських хитрощах;
у махновському самодурстві, яке, попри безплідну сміливість, не визнає ієрархічності, не має елементарної пошани до мудрості;
у куркульському індивідуалізмі, невмінні ледь нахилити голову на знак поваги до таланту земляка і - натомість- вмінні звинно і вправно розбивати лобом імперські підлоги;
у неосвіченості і плебействі багатьох синів і дочок народу;
у переплутуванні вітальних сил нації, у збої матриць, у живучості там, де треба гідно померти, у вимиранні там, де варто боротися за людську гідність;
у якійсь химерній рані нашої ментальності з її приземленою алогічністю та дон-кіхотською логікою.
……
Нам, громадянам України, не варто натужно і тужливо вдивлятися в минуле або майбутнє. Нам треба жити тут і зараз.
