І.
Шукаючи любові, кожен із нас стикається із проявами ненависті. Побутової. Національної. Професійної. Релігійної. Психіатричної. Витончена духовна лицарка Лариса Косач вважала: «Лиш тільки той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив».
Є особи, котрі, здається, від сповитку переповнені лише ненавистю. З однієї сторони, під час завершення великого християнського посту не хотілося би копирсатися у цих сумних свідченннях руйнації сердець. З іншого боку, хіба може бути краща, ніж великопістна, нагода глянути крізь збільшувальне скло на ці холодні колючі очі (бачимо такі щодня), на ці ненастанні скарги і вірус розчарування, на ці бацили розпачу (їх, будьмо чесні, надто багато, аби солодко і красиво, ворушачи естетськими пальцями, проігнорувати тими, хто обріс ненависницьким мохом).
І навіть не варто напружувати пам’ять. Іноді здається, що наша рахманна і масна земля чорноземів ще може поділитися із ближніми чи дальшими сусідами цими чорнокровими енергетичними шарами...
ІІ.
Тільки любов лікує від ненависті, про яку легше писати. Згадується один із варіантів сюжетної колядки про заможних і неприязних господарів, що не пустили переночувати сім’ю подорожніх. І зранку жінка-блукалиця народила дитину. Богопомазаника? І над непривітним обійстям «зачало зоряти». Не було меж каяттю і містичному жаху господарів, заплилих лоєм егоїстичної рутини, ні їхнім примовлянням, «ех, якби ж я знав, що ти з паном Богом, був би ночував в себе під порогом».
Благопровісницька зірка, яка освітила поклади неприязні, є засторогою для нас усіх. Що ми знаємо про ближніх, коли часто навіть на те, щоб вислухати найрідніших, нема сили? А великі схимники і святі старці просили у кожній людині бачити можливий відлиск господніх зіниць. Відлиск далекий і близький, щоб не трусилися потім руки у пароксизмі запізнілого жалю і вже непотрібного розкаяння. Тільки, будь ласка, не вважайте ці замальовки за дидактично-моралізаторську проповідь, адже я – один із нас, обплутаних тенетами повсякдення. Тільки іноді перетинає горло судома невідомого походження...
Часом, щоб людина перестала ненавидіти, їй достатньо поспівчувати. Але найчастіше допомогти стражденному від волосяниці нелюбові може лише він сам, звісно, коли залишилися неушкоджені душевні ділянки і є туга за любов’ю. Причім не до абстрактної людини, не до узагальненої етнічної чи поліетнічної спільноти, не до світового співтовариства землян, а до очей навпроти. Сусіда чи знайомого.
Така любов не обмежена дріб’язковою корисливістю, сподіванням на майбутній зиск, навіть моральний. Така любов є позастатевою.
Я не знаю жодних рецептів любові, що боронить нас від страху, самотності і переродження. Постійно ходити до церкви? (але ж на скількох добропорядних із церковної пастви, здається, не вплинуло догматичне дотримування канонів та обрядів). Вдаватися до сеансів лікувального голодування, аскези чи багатоденних медитацій? ( мені доводилося бачити поблажливий стоїцизм тих, що практикують відречувальницькі транси) Шукати нову віру? (Число сект уже переходить межі розумного). Штучно намагатися робити добрі і безкорисливі вчинки? Але коли всередині нас не засвічена благопровісницька зірка, як над ранковим дахом заможного і неприязного господаря у колядці, то наші пориви дуже швидко вичахнуть, ще і корчачи нам глумливу гримаску…
Але кожен має шанс подружитися із цією добровісною зіркою любові, бо вона протягує руку усім, незалежно від їхньої статі, освіти, таланту чи соціального статусу. Усім, хто тужить, потребуючи її незримих захисних одеж. Але слід, відкидаючи десятки спокусливих манівців, знайти власну стежку, щоби прикінці (посередині? спочатку?) дороги відчути, якщо і не сяйво чи негайну благодать, то, принаймні, гармонію всередині власної душі, яку дарує ця свята зірка.
Адже ця зірка є всередині нашої душі.
