Кожне явище має іншу сторону медалі. Українська класична література витворила певною мірою зідеалізований збірний образ українського народу. У багатьох творах, починаючи від канонічного прикрашування селянства, як, до прикладу, у «Марусі» Квітки-Основ′яненка, селяни є основою нації, сіллю української землі, тим священним фундаментом, на якому мало би будуватися вимріяне національне майбуття.
У так званій сентиментально-реалістичній повісті «Маруся» дівчата червоніють від навіть невинного погляду парубків на вечорницях, напевно, вбачаючи у тих поглядах якісь приховані таємничі смисли. Також хвилюються парубки, переступаючи з ноги на ногу чи відвертаючи очі вбік. Всі приховують свої справжні бажання. Всі селяни працьовиті і до сахаринної шаблоновості чесні. Таке враження, що у повісті зображено тимчасовий сільський табір проживання ангелів. Маруся і Василь, будучи закоханими, ведуть себе настільки сором′язливо, що це нагадує якесь психологічне каліцтво.
…згадую пронизливу, шокотерапевтичну, історію однієї японської пари, які десять літ тримали обіцянку цнотливості, аж до шлюбу – нарешті, коли доля дозволила їм зійтися у 34 роки, не витримало серце від хвилювання обох – вони померли підчас першого інтиму…
Попри богобоязливість, гіпертрофовану порядність, Маруся, застудившись, також помирає перед одруженням, а Василь з розпачу йде у монастир. Селяни зображені настільки чуйними і перечуленими, що можуть зворушити навіть камінь власними неземними чеснотами. Такою є сіль української землі, наше селянство, мовби хоче сказати і таки каже нам Григорій Квітка-Основ′яненко. Повість «Маруся» була написана у 1832 році.
Роман «Земля» Ольги Кобилянської був завершеним на зорі двадцятого століття – у 1901-ому році. Він стоїть на протилежних полюсах із повістю «Маруся». Ці два полюси і донині так чи інакше визначають окремі ідеологічні тенденції не лише в національній літературі, але – в ментальності.
У «Землі» Кобилянської, яка стала міною сповільненої дії , закладеною під збанкрутілі ідеологеми народництва, селяни ненавидять і вбивають. Вони неосвічені та захланні. Вони моляться до своєї сакральної богині землі, що може бути не лише матір′ю, яка годує, а і кровожерним молохом. Брат Сава вбиває брата Михайла, намовлений їхньою двоюрідною сестрою Рахірою, із якою вбивця має близькі стосунки.
Серед селян, звісно, є і ті, хто тяжіє до знань, до культури. Письменниця справедливо вважає, що лише культура може протистояти буйству низьких інстинктів. Світ «Маруся» був зображений як селянський рай, земля обітована, якої насправді не існувало, але яка хвилювала як можливий і потужний народницький ілюзорний міф. Світ «Землі» був вільним від ілюзій та сентиментально-романтичних уявлень про незрівнянну моральну красу і силу українського народу. У цьому світі виквітали інстинкти, розцвітала темрява та жорстокість. Він був селянським пеклом, шибеницею для людської ніжності.
Можна чимало говорити про роль українського селянства в минулій та новітній українській історії, про історію сприйняття та оцінки українського селянства як основи нації, її цвіту і надії. Але ця історія селянства, яке в уявленнях багатьох народників та їхніх послідовників була синонімом до слова «народ», завжди коливається поміж двома крайніми точками – повістю Григорія Квітки-Основ′яненка «Маруся» і романом Ольги Кобилянської «Земля».
