Критиканство – це патологічна форма критики когось або чогось, звиродніла спроба заявити світові про себе, ілюзорно підвищуючи відчуття власної значимості.
Воно, звісно, не є суто українською, «зворушливо»-національною рисою, але… На відміну від російської ментальності, із її строгою ієрархічністю, чаєпітієм та царелюбієм, наше світосприйняття інакше. Базоване на куркульському індивідуалізмі, анархічному свободолюбству чи інших козацьких забавах, національне світосприйняття пчихає не лише на чаєпітіє та царелюбіє (це прекрасно), але і на елементарну пошану до будь-яких ознак інституту влади.
І це, звісно, мило і зворушливо, якби не кілька «але»… Поговоримо про одне із цих «але» - гіпертрофоване невдоволення довколишнім людини, що достеменно не тямить, як зробити ліпше. Але критикує все і всіх із піною біля рота, розхитуючись біля власного перелазу, чи строчачи істерично-панікерські фейсбучні дописи. Вона викидає у атмосферу власний негатив, по-своєму заплутуючи чи обтяжуючи енергетику тих, хто стикається із критиканством.
…до речі, наш дорогий фейсбук по-своєму нагадує перепалку сусідів біля межі чи античні форуми, нагадує все, де є місце найдурнішим вигадкам і найцікавішим припущенням… можливості світу змінюються – основи психіки людини від стародавніх часів залишаються майже незмінними…
Може, я перебільшую? А критиканство є одним із психологічних рушіїв розвитку і дозрівання демократичного суспільства? Може, воно є правдою із правд? Найсокровеннішою істиною, яка звучить розпачливо, бо ніхто не хоче, мовляв, слухати справжню істину, що завжди у лахміттях? Воно ж таке непідкупне..(часто до першої вигідної пропозиції компромісу)..таке правдоборче (незрідка паралельно із практиками збору хабарів, лише у різних, так би мовити, місцях планети ; хай не відає ліва рука, що чинить права).
Конструктивна, доброзичлива критика і критиканство допасовуються приблизно так, як новий костюм, на лівому рукаві якого нашита стара латка крикливого кольору.
Критика хоче поліпшити і вдосконалити.
Критиканство підсвідомо тяжіє до нарцисизму, до вип′ячування власного обмеженого «я».
Критика суспільних негараздів якраз і включає у свої функції справжнє вболівання за розвиток своєї держави, коли хочете цього пафосного слова –істинний патріотизм.
Критиканство, засноване на травматичному егоцентризмі, завжди підозріливе. Як би це не звучало парадоксально, критикан часто змінює власні переконання.
Критика переважно далека від вторинної вигоди, за незначними винятками.
Критиканство майже завжди (коли воно не є «синдромом правдоборства», як однією із форм параноїдального психотичного розладу) спрямоване на пошук вторинної вигоди.
Критикою займаються обдаровані і талановиті.
Критиканство не здатне на талант, воно не доростає до нього.
Зрештою, критиканство і критика-це раб і вільна людина. Двоє –люди, двоє роблять начебто подібне.
Але насправді між критикою і критиканством, між рабом і внутрішньо вільним –безодні, які подолати дуже важко. Напевно, потрібно символічного і сорокарічного Мойсеєвого шляху для кількох поколінь… Тобто, важкого шляху до внутрішньої відповідальної свободи.
