У книжці оповідань Мілана Кундери «Смішні кохання» драматична любов героїв часто обтяжена комічними рисами. У його ж першому романі «Жарт» простодушна витівка хлопчини ламає йому долю. Здавалось би, що у найневідповідніших ситуаціях автора раптом пронизує приступ незудержного сміху. Може, це якесь відхилення, цинізм і авторська черствість до часто печальних пригод і пристрастей його бідних героїв? Може, морально спустошений письменник не здатен розрізнити, де йому слід сміятися, а де плакати, могла би зауважити якась середньостатистична вчителька так званої світової літератури.
Насправді цей, без перебільшення, великий автор, володіє надто виразним даром розрізнення сміху і крику у їхньому чистому вигляді.Він гостро відчуває це фальшиве кокетство напускної сльози і ці гротесково-розрослі флюїди істеричного трагізму, що так часто використовується нами, слабкими і кумедними homo sapiens. Він надто виразно бачить ситуації, коли за неврастенічною драматизацією подій шкалить зуби велика порожнеча, що полягає у нездатності певних героїв( їхніх прототипів у житті стільки завгодно) по-справжньому любити, вірити і сподіватися.Цей знаменитий автор надто прозірливий, що дозволяє йому бавитися із смішними зашифрованими масками, жонглювати химерним маскарадом дрібних і великих підлот, котрі чиняться людьми начебто для офіри якійсь абстрактній меті, що також набирає комічних рис, незважаючи на власну пафосність.
Але Мілан Кундера надто чутливий не лише до пащеки комічного, яка вистрибує із-за кожної парсуни його жвавих героїв. Автор може побачити дешеву провінційну гру навіть у спробі самогубства його героїні. Але навіть за найзавзятішим блазнюванням він, як верховний врівноважувач шальок життєвих терезів, нерідко прочитує крик і сум. Кажуть, що тим людям, які допустили до свого серця руйнівні процеси спустошення, у фіналі не залишається нічого, окрім крику та суму... І великий письменник, дослухаючись до найтонших енергетичних коливань, вміє відрізнити всі півтони і чвертьнюанси переходів від сміху до плачу, від болісного людського крику до фальшивої та нездарної – чи талановитої, тут байдуже – комедії.
На те він і письменник, можете зауважити ви, щоб відрізняти, дешифрувати і відгадувати сумне у смішному. І навпаки. А що ж, мовляв, робити нам, неписьменникам і непсихологам, одним словом, некундерам?
А й справді, що?
Часто ми невдатні відрізнити, вибачте, сволоту від порядної людини. Буває, що ми перестаємо відрізняти друзів від підлабузників, дядька від батька, сім’ю від випадкової пригоди, а родинні історії від родинних істерій. У такому випадку нам дійсно начхати на надтонкі переходи від ,наприклад, сміху гомеричного до істеричного, від ситуативно-вимушеної гримаси до гримаси-маски.
Але будьмо справедливими, більшість із нас не заходить аж так далеко у своїй життєвій дальтонії. Більшість із нас не чоломкається із фанатизмом будь-яких мастей чи відтінків. Більшість із нас є до міри добрими. До певної риски співчутливими. До прийнятної межі вгодованими. До якогось там екватора щедрими. До норми привабливими і щасливими.
Тобто ми загалом можемо відрізнити чийсь плач від чийогось сміху, якийсь біль від якогось щастя. Але... Наші розрізнення( особливо тих, що до межі, до норми, до риски і до міри) часто є настільки бляклими, що – протилежності сходяться – починають зливатися із нашими нерозрізненнями. І то не лише сміху та крику, а й сотень тисяч кольорів, із яких складається наше життя. Одне випадкове нерозрізнення притягає до себе інше. Випадкове та одиничне стає закономірним і повсякденним.І ми починаємо проходити мимо того, де слід зупинитися, мовчимо тоді, коли треба говорити, перевертаємо язиком там, де варто помовчати.
Ми – о,Боже! – сміємося там і тоді, коли слід (хоча би внутрішньо) заплакати,а ридаємо (часто крокодилячими слізьми) там, де варто якщо і не веселитися, то, принаймні, зберігати стоїчний спокій. Бо наше нерозрізнення чийогось сміху і крику, печалі і втоми, умиротворення і відчаю, зрештою, повертається до нас бумерангом.І тоді ми плутаємо кольори і сльози, беззахисні очі та ціни на ринку, власні бажання та чиюсь недобру волю, батьківщину і есперанто.
А потім розкаюємося, просимо пробачити, метаємо, як боксери на рингу, власним тілом і душею. Незрідка запізно.
