Марія і Микола, дід і баба, відквітлі коханці в господніх пустелях, входили у печеру. Входили, бо мусили. Бо всі туди входять і звідти повертаються. Але якими і ким?
Насправді це був лабіринт, що нагадував вісімку.
Марія і Микола мусили триматися за руки –щоб не впасти. Полетіти сторч головою, йому без неї, а її без нього, було страшніше від пекельного вогню. Якщо вже провалитися у якісь розверзлі прірви сріблястого спіралеподібного лабіринту, то він біля неї, вона біля нього. Вони мусять, прощаючись із життям, летіти вниз поруч. А потім хай вже їх смажать на сковорідках, хай виймають двоє сердець залізними гаками, хай мордують голодом. Найстрашніша лише довічна розлука. Марія повинна його бачити.
Вона вже тепер добре знає, що все справжнє життя було лише поруч із ним.
Надто рідко вони бачилися. Надто ти був нерозумним, Миколо. Надто ти була гордою, Маріє.
Надто мало ви розуміли, що означає цей подарунок для двох. Забагато сварилися, навіть ненавиділи. Забагато розлучалися із наміром більше не бачитися.
Микола думав, що брехня –це щось безневинне, так роблять всі чоловіки . Марія не знала, що погані думки про свого коханого-від розпачу, від безвилазної муки – випалюють душу, як сірчана кислота. Занадто випробовували Його терпіння, яке було безконечним.
Але вже пізно… Марія дивиться на Миколу. Вона впізнає цього дідугана лише за юнацькими очима. Очі перекреслюють розпач. Ті очі завжди були з нею, відколи їх вперше угледіла. Ці очі лікували, ці очі губили. Марія дивиться на поморщене Миколине лице і не розуміє, чому це лице перекрило її весь світ.
Але інакше не могло бути. Вона не хотіла жити, коли довго не бачила цього дорогого обличчя, цієї ікони, якій відсилала свої жіночі молитви, цього джерела життя.
Звідкись долітав глум і осуд:
– Нерозумна жінко! Ти була геніальною актрисою…а він –посереднім казановою… Ти би мала банкірів ..міністрів…молоденьких студентів, які тебе боготворили…звідки у тебе, глупа жоно, таке потьмарення розуму? Недарма кажуть, що навіть найталановитіші актори небагаті на розум!
Їй було байдуже – ще гіршого наслухалася на своєму віку. Ще важчого передумалося.
Так бувало, що коли вона заходила до театру, всі замовкали.
Так бувало, що чула, як від її спини відбиваються насмішки і прокляття.
Так бувало, що її здавалося, що вона вже нежива, що це хтось інший пересувається київськими вулицями, якась жінка-вовкулака, що присвоїла собі її печальне, як безконечні пустелі, ім′я.
Та вона би померла, не черпаючи із лиця Миколая потребу бути далі!
Та вона би не зіграла жодної ролі, якби знала, що він не побачить її на сцені!
Та вона би стала бабусею у тридцять сім, якби не його, частіше далека, рідше близька, присутність!
Глум і осуд замовк.
…чогось мені чудно, чогось мені дивно, вже мого милого третій день не видно…
Не було ні лячно, ні чудно. …
У лабіринті Марія і Микола пробули, може, дев′ять днів чи дев′ять місяців. Втім, час там існував за іншими законами, і вони могли проістніти там дев′ять років або навіть дев′ять століть.
Там вони бачили, як приростають до дерева життя відірвані руки і відрубані голови. Там заспокоювалися найбуйніші душі, а з ран і виразок проростали троянди. Також там опадав найяскравіший цвіт, через лічені секунди стаючи попелищем, а відтак пусткою, де неможливо було навіть помріяти про нове цвітіння. Там диво преображення, повсюдне і незворотне, не виглядало обманом або мрією.
Вони вийшли із лабіринту, а може, їх змили із його глибин плідні, животворні води. Молоденька Марія побачила юнака Миколу, у якого ледь сіявся вус. Юнак Микола угледів не сценічну діву, не культову гіпнотизерку емоціями, навіть не перевтомлену рідну жінку.
Вони побачилися оновленими і чистими, без обтяжливого досвіду і розчарованих очікувань.
Марія засміялася і потягнулася до Миколи всім своїм єством. Він злегка почервонів і обняв її. Вони опинилися на галявині під синім-пресинім і високим, аж до маловірного остраху, небом.
Навколо буяла радість, де немає ні печалі, ні страждання. Навколо цвіли вічні усмішки вічного саду.
