1
Коли ти мріяв про Київ, уявляв столицю романтичнішою та величнішою. Звісно, що біля Золотих воріт чи пам′ятника князю Володимиру серце билося дужче.
…Якась неслава, що опоясувала моє вічне місто, тут каправіє і нидіє. Воїтелі, бояри-патріоти і дружинники-лицарі, здається, лише чекають чийогось помаху, щоб воскреснути, із попелу стати кров′ю і плоттю. Вони моментально би заполонили офіційні установи, побрязкуючи зброєю. Величезні вогнища посеред вулиць і площ палахкотіли би до небес, спалюючи нечисть, де задокументовано тортури над нинішніми нащадками лицарів. Лисий володар Києва підняв би армію – але кулі не беруть воскреслих із небуття. Нещасні солдатики падали би, як снопи, стаючи жертвою червоного бездушного ідола, на вулицях замайоріли би багатьом незнані і вже кілька десятиліть небачені тут синьо-жовті знамена…
Зрештою, щось нуртувало і без твоїх фантазій , Максиме. Недавно якісь хлопці і дівчата їздили на Чернечу гору, залишивши там вінок із цитатою не про союз нерушімий, а українського гімну: «Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Десь біля пам′ятника князю Володимиру збиралися читати вірші і співати народних пісень. Кажуть, молодий кобзар співав, «ой полети, галко, ой полети, чорна, на Дунай рибу їсти», кагебісти спершу думали, що це про «птічек», що ж, якийсь причинний хлопець із довгим волоссям і стрічкою на лобі щось там речитативно зойкає, «та принеси, галко, та принеси, чорна, від отамана вісті», потім сполошилися, мовляв, які вісті, які отамани; потім хлопець із білою стрічкою, що окаймлювала голову, заспівав, «чорна рілля ізорана»
Кажуть, там співали гімн України, шкода, що Максим не знав про це, ходили колом, бралися за руки. Кажуть, виголошували палкі промови. Кажуть, на колінах клялися на вірність. А потім вставали з колін – і клялися знову. Потім комітетчики їх довго вистежували, здається, нікого не знайшли, бо їх було близько десятка.
Максим почав розуміти, що він не одинокий. Десь ходять цими вулицями подібні люди. Тільки як би зустрітися з ними. Він готовий стати до боротьби. Він навіть вже не боїться думки про те, що Україна має право вийти із складу СРСР. Ба більше! Максим відчув, що готовий захищати цю думку, що ніколи вже не зречеться її . Бо інакше для чого жити, окрім писання віршів?
2
Наближалося 22 травня 1967-ого року. Це був день перепоховання Шевченка.
Хтось (мимо чи понад нашим розумінням) вдихнув колись харизматичний дар в уста невисокого, розтерзуваного болем і пристрастями чоловіка.
Тішся, Україно! Ти вже не згинеш від цієї миті. Тобі і твоїй мов і було суджене забуття і порох, непам′ятство і байдужість. Але Той, хто літає із серафимами, і Той, що ночує на океанічних глибинах, Той, хто всюди і ніде, таки пожалів цю мову, що поволі ставала задрипаною говіркою або ошматтям для анекдотів. Він вдихнув те, що н е піддається розумінню, у душу сільського хлопчика із Моринців. Хлопчик став чоловіком – і жив то життям франта, то гедоніста, то мученика. Але із ним завжди було те, що не піддається розумінню. Його віршами, навіть писаними спонтанно, наче супроти власної волі, дихнула позачасовість .
Тішся, Україно! Ти ще не знаєш, що вже порятована від мовчання жертовних ягнят.
Тужи, Україно! Бо той, хто висловив мову твого серця, зарано і нагло помре. Його прах не міг лежати у далекій північній Пальмірі. Бо то вже не був тлінний прах, а твоє серце, що підпалювало гливкі серця і будило спогади про душу предків.
Тішся і тужи, Україно, точнісінько так, як сміявся і ридав він, «отакий-то Перебендя, старий та химерний, заспіває веселої, а на журбу зверне». Тепер за ним піде багато твоїх синів і дочок, на поля битви, у тюрми, прирікаючи себе і своїх близьких на злиденність, із словами твого містичного характерника на устах. Інша частина буде ненавидіти тих страстотерпеливців. Буде потайки проклинати ім′я медіума між колишніми німими рабами і життям вічним.
Всюди Україною, героїчною і стражденною рвано-колотими травмами, недонищеною і сифілітичною, по-танцюристому анекдотичною і містичною у місцях для вибраних, буде незриміти його тінь і його світло.
