Присвячую 25-річчю незалежності України
*****
…Ой, полети, галко, та й полети чорна, та на Січ рибу їсти…
Останній кошовий отаман не мав права на саможалісливість. Якщо воїн плаче, значить, його країну вразив апокаліпсис. Отаман, яко християнин, не міг взяти на душу самозгубного гріха. Колись був знатним, багатим і славним –а тепер… Та вже все одно. Він вже не відчуває майже нічого, окрім темних кіл порожнечі.
Нанині снилася кров і блискавка. Петро Калнишевський вже давно не пам′ятав снів, бо неспання стало сном, а сон –подобою дійсності. Але нині згадав ту кров і ту блискавку… Кров се життя, подумав Петро. Певно, воно прощається з ним. Він вже занадто довго на сім світі, майже сто дванадцятий рік. Дякувати господу, ще має ясну голову. Бог таки не забрав від нього розуму, змилостивившись.
В′язень Соловецького монастиря згадав, як молодим, весною, поновлював сили. Тоді він пішов сам –ніхто не мав бути з Петром при таїнстві злиття із життєдайним і животворним…ліг на переорану землю, ще вночі, при місячному світлі. Ніде ні душі, хіба зграя лиликів пролетіла. Раптом стало страшно –чому це лилики збезуміли саме нині, літаючи над його головою і видаючи дивні, майже людські, звуки? Але то все Місяць, хлопче, лежи спиною на своїй землі, де минулими веснами черпали сили твій дід і батько. Але чого лилики літають майже над головою? Чому так хижо посміхається Місяць?
«Що се значить, Петре? Великою людиною станеш? Чи великим розбійником? Чи може, швидко помреш у якомусь бою? І тіло твоє порубають на шмаття для грифонів, якими, кажуть, цього року кишить степ?» –запитував сам і себе.
А рахманна землиця обволікає теплом… на ній можна лежати, залитим кровавицею, і тоді вона має тепло для важкораненого, бо гріє, навіть вбиваючи і приймаючи до своєї ненатлої безодні … А зараз він молодий і сильний… щось небувале входить до його жил і рук, якась нова сила і нова благодать…
Лилик писнув так тоскно і тонко, мовби оплакував або проклинав. Може, це чиясь жива душа перекинулася лиликом? Може, це стукає до нього кров якогось убієнного? Петро придивився ближче - тьху-тьху! який там лилик? Се була звичайна чорна галка, яка літала так низько і так болісно, мовби хотіла щось сказати чи застерегти….
Місяцеве світило поволі слабло. Лилики щезали. Лише нещасна галка все кружляла над розораною землею, не знаючи ні радості, ні печалі.
Пташка-передвісник, ця чорна грудочка степу, що всмоктав до своїх надр багато смертей і народжень, щось говорила тобі, Петре, своєю незримою мовою. Але ти –ні не напівбог, ні навіть не птахознавець, щоб зважати, що ця галка-провісник ніяк не хотіла вступатися, мовби сильна рука стародавнього степового бога все утримувала та підтримувала її біля твого молодого серця, довірливо розкритого весняній крові землі….
…та принеси, галко, та принеси , чорна, від кошового вісті…
Нема вже кошового. Помирає на Соловках немічний дід –але це вже не кошовий, не остання надія тих, що супротивилися до кінця московитам. Нема Січі. Все поруйнували. Нема бунчуків, нема гетьманів, не б′ють литаври.
Тільки ночами голосять хортицькі сови.
Тільки скрегочуть круки на місці колишніх боїв.
Лише привиди із проколотими очима сновигають там, де колись була козацька слава.
Тільки траурна тінь старого характерника, який іноді був одночасно в кількох місцях бою, кришучи ворожі голови, як капусту, ночами нависає над хуторами і селами, де майже всі посполиті вже хочуть ситого шлункового життя, лише би їх не чіпали.
Колишні старшини і козацька знать готова лизати москальські чоботи і дупу, замітаючи пороги бутафорними шароварами, лише би поплескали по щічці, похвалили:
– Ай да молодец, Васька, ай да хорошо услужил!
– Сукин ты сын, Колька, но служишь нам верой и правдой. Может подарим тебе ещё одно поместье, царская милость не знает границ для своих верных холопов….
…ой, наші рушниці в пана у світлиці, самі ми в темниці…
Не треба було стримувати хлопців від оборони, ох, не треба. Петро чув себе злочинцем перед пам’яттю побратимів, яких, потім безборонних, що послухали наказу отамана, по-варварськи катували.
Колись вони мене проголосять праведником Петром, Петром Многостраждальним… Москаль знає лише крайнощі… А наш козак так само не копає глибоко…. У Соловках мені вже було все одно… я примирився із смертю, але вона, клята, була найдужчим катом, бо все не йшла…
Всі мої однокашники вже давно там, де нема зітхання. Час є –і перебираю своє життя по ниточці. Я розумію, що не був ні праведником, ні грішником, був чимось непересічний та й годі… меткий… І якби не це ув′язнення, яке я вистраждав – вірю, що українці більше не потраплять сюди, у цей кривавий закуток, де кожна клітинка повітря оплакує і скорбить– то не дуже би і згадували мене. Але хто краще пасує на роль мученика? Посполиті люблять мертвих страждальців, бо ті вже не хочуть їсти і не дадуть кулаком по мармизі.
Посполиті є переважно сволочнею. Коли Мазепа програв під Полтавою, то кілька козаків із ближчого оточення хотіли його здати цареві, мовляв, цар помилує за зраду.. То вірні гетьману ще відбивали його від озвірілих вчорашніх друзів, платили гроші… Петро дуже хотів публічної страти Мазепи. Не вдалося, зате потім Івана проклинали навіть із тих амвонів церков, які він вибудував від фундаменту до дзвіниці.
Петро плакав. А може, йому лише здавалося, що плаче. Всі його слези вже давно затверділи, як твердіють нечистоти в комірках для в′язнів, яких тортурують багаторічною одинокістю. Петрові було нестерпно жаль за чимось. Може, за дівчиною своєї молодості, за Харитиною. Він натужно і повільно думав, що її вже давно нема на світі.
Може, Харитина очікує його поміж гурій райського саду? Подобизна мученої посмішки пересмикнула лице Петра Калнишевського.
Вже ні плакати, ні сміятися, Петре. Якщо ти згадуєш Харитину (як гладив її щічки, як обціловував її губки, як тріпотіли ваші серця), то вже пора тобі туди…під землю….
Зараз вже і смерть не змусить тріпотіти серце. Вже нема твого серця, Петре. Вже ти майже не відчуваєш ні печалі, ні зітхання.
Раптом нестерпний біль і жаль скрутив вихудлим тілом діда Петра, кидаючи його на долівку.
А потім і жаль, і біль поволі… лагідно і тоскно……як руки матері… кудись підхопили його… так ловко, але незворотно…
І пішли мандрувати іншими тілами, і заходилися витончувати інші душі….
